Всі йшли повз і ніхто не простягнув руку

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі — на тротуарі — щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина.

Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота. Третя думка: А раптом ні? У сенсі, не п’яний?

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Всі гидливо обходять людину. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний … Підходжу і боязко питаю: «Ти в порядку?» Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

— Допоможи встати, — каже хлопець, ковтаючи частину букв. Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він схопився своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне … супом.

— Ти як тут опинився? — питаю. — Один. На дорозі…

— Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу, — відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

— Далеко живеш? — питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

— Та ні, тут. — Махає рукою на будинок поруч. — Доведи, а то я впаду знову.

— Пішли, — погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

— Як звуть тебе?

— Олег.

— З ким живеш, Олег?

— З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.

— Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і ти впав? — відновила я хід подій.

— Так.

— А зазвичай хто купує хліб?

— Мачуха.

Ми йдемо вздовж будинку. Люди навколо з інтересом обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я — святкова, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

— Квартира 59. Перший поверх. Ключі — в кишені. — Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею.

ЧИТАЙТЕ:  Дочка - це дочка. А Він - це Він

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні перила. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно волоче ноги, підіймається сходами.

Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо в передпокій. Пахне супом.

Слабкий крик з кімнати:

— Олеже, це ти? Де ти був кілька годин? Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.

Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом — 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб.

І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І два години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І колись допомогти встати тому, хто впав. Ні-ко-ли.

Я вражена. Не можу поки сформулювати нічого. Напевно тим, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. До брудного, хворого. Тому що кожен перехожий вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність.

Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа — йому треба купити хліб …

Боже мій, що це було?

Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відкриває. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким накарбовано «59» (навряд чи Олег накарбував це сам — у нього короткі руки, йому не дотягнутися).

Мені ніхто не відкриває. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон і ще якесь печиво, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.

ЧИТАЙТЕ:  Лист спантеличеної жінки, яка не розуміє чому від неї пішов чоловік

Тримайся, Олег. І більше не падай ….

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ