Дочка — це дочка. А Він — це Він

Ольга Савельєва — популярний блогер з читацькою аудиторією 80 тисяч людей, письменник. Автор книг «Два чоботи», книга про справжню, неймовірну і нестерпну любов ,«Попутниця», розповіді про життя, які зігрівають, «Апельсинки», чесна історія одного дорослішання. Збірка оповідань «Апельсинки» стала бестселером, увійшов в топ найбільш продаваних книг 2017 року, стала переможцем у номінації «Краща художня книга» за версією OZONЕ.

Творчість Ольги Савельєвої повно світла і добра, вона зігріває душу, дарує передбачення дива, яке ось-ось станеться у вашому житті, допомагає розібратися в хитросплетінні людських відносин.

Автор дбайливо збирає крупиці добра, яке помічає в повсякденному житті, і щедро ділиться ними з читачем.

Дорога попутниця, спасибі, що Ви своїм своєю творчістю вчите нас любові, доброти, щирості, співчуття, небайдужості.

Коли Ліза була маленька, від них з мамою пішов тато. Ну, тобто від Лізи — тато, а від мами — чоловік.

Мама ночами плакала на кухні. Ліза чула і теж плакала. Вона дуже шкодувала маму. І сумувала за татом. Але соромилася цього, тому що тато був зрадник.

Знайшов нову дружину, щоб любити і нову Лізу. Її звали по-іншому, але це не важливо. Важливо, що тепер її він цілував перед сном.

Ліза відчувала дивні почуття, коли слухала, як ридає мама, підвиваючи, як поранений звір. Вона не прощала татові цих її сліз, але і не хотіла, щоб він повернувся. Але вона хотіла, щоб він там, в новій сім’ї, не прижився. Щоб та нова дружина і дочка прогнали його, як одного разу вони на дачі прогнали сторожа, який отримував зарплату за те, що сторожив, а сам акуратно крав у своїх.

Ось Ліза хотіла, щоб він залишився один, «неприкаяний», як говорила мама.

Дуже важливо бути прикаянним. Прикаянний — це як би прикутий.

Важливо когось любити, показувати йому свої малюнки, зачіски і щоденник.

Не цікаво малювати, якщо ніхто не побачить. 
Не цікаво підкорювати світ, якщо ніхто не похвалить.

Вони з мамою один у одного будуть, а він у них — ні. І вони у нього — ні.

Ліза не хотіла перемогти. 
Вона хотіла, щоб він програв.

Ліза намагалася обіймати ридаючу маму, вибігала зі спальні в піжамі зі слониками, з розкритими долонями, але мама відштовхувала її, рознімала її руки і благала:

— Ну спи вже, ну я прошу тебе …

І в цьому проханні було стільки смертельної втоми, що навіть маленькій Лізі було очевидно, що мама не жартує.

Ліза зрозуміла, що мама терпить весь день і не плаче. А потім, вночі, коли «Ліза спить», випускає сльози на волю.

Одного разу до мами прийшла її мама,  бабуся Лізи. Вони не були близькі і рідко бачилися. Ліза не дуже любила бабусю, вона навіть коли грала з нею, придумувала «корисні» гри: наприклад, наввипередки полоти грядки. 
Ліза була рада, що бабуся рідко забирає її до себе.

Бабуся була з мамою холодна і навіть груба, сказала їй строго:

— Що ти побиваєшся? Тобі є заради кого жити. Є кого любити. Ось і витри соплі. Живи заради дочки.

А мама відповіла:

— Дочка це дочка. А Він — це Він!

Для необізнаної людини фраза звучить безглуздо, але в контексті ситуації, і, головне, тон, яким вона була сказана, фраза звучала страхітливо.

Ліза смертельно образилася на маму. Вона прочитала між рядків щось на кшталт: так навіщо мені це дівчисько, якщо життя без нього не має сенсу.

Є таке дієслово: «нівелювати». 
Воно означає «обнуляти», «применшувати». 
Робити вигляд, що найважливіше — не важливо.

Ось Ліза думала, що вона дуже важлива для мами, а ця фраза все нівелювала. Виявляється, Ліза нічого не означає для мами, і заради неї навіть жити не хочеться.

Між Лізою і мамою в той день оселився холод і відчуженість. 
Ліза замкнулася в собі, могла годинами лежати на ліжку і розглядати свою піжаму в слониках.

Мама списала це на те, що Ліза теж переживає відхід батька. Але чомусь допомогти дочці вона не могла: своїх внутрішніх ресурсів ледь вистачало на те, щоб продихати біль.

Мама важко проживала календарні дні, ненавиділа ранки, перевалювалася з четвергів в п’ятниці, а вихідні, коли не треба було вставати, лежала на дивані, відвернувшись до стіни.

А Ліза переживала травму відчуження. Навіть не від тата, а від мами. Те, що вона не потрібна татові, не так сильно покалічило її самооцінку, як те, що вона тепер не потрібна мамі.

Дочка це дочка. А Він це Він.

Ситуацію ускладнювало те, що «він» — не був рідним батьком Лізи. Він був вітчимом, який виховував її ще немовлятком.

Тобто чужий дядько, навіть не батько її дитини, був мамі важливішій, ніж вона, рідна дочка. Для Лізи це був досвід, який сильно травмує.

Пройшли роки. Два десятиліття. Навіть більше. Млин життя давно перемолов ті переживання, примирив маму і доньку. Ліза давно вивчилася на лікаря, вийшла заміж, народила двійнят.

Коли пацієнти приходили до Лізи на прийом, вона говорила: 
— Роздягайтесь, — і кивала на ширму.

І люди роздягалися, але поки чекали її, все одно сором’язливо прикривалися одягом.

Ось так і Ліза. Вони давно навчилися з мамою жити мирно, базікали про все, мама була відмінною бабусею її дочкам, але та тема була намертво забиті всередині, і Ліза ніколи не оголювала перед мамою душу повністю.

Відносини з чоловіком у Лізи в останні місяці відчутно зіпсувалися. Треба було щось робити, але не було сил: на роботі перевірка за перевіркою, діти з ангіни в грип і назад …

Одного разу Ліза, уклавши дітей, вийшла на кухню і виявила чоловіка, який стояв спиною до неї і курив у кватирку.

Він давно кинув куріння, ще до народження дочок, і це був довгий і болісний шлях, який він пройшов лише завдяки підтримці Лізи.

Ліза засмутилася і замилувалася одночасно. Йому дуже пасувало куріння, додавало брутальності. Але обнулити семирічний стаж «некуріння» — це не просто слабкість, це дурість.

Поруч з чоловіком стояв старий чемодан.

— На дачу зібрався? — запитала Ліза. 
— Не на дачу, — затягнувся чоловік. 
— А куди? 
— Йду. 
— Куди йдеш? 
— Йду. 
— Куди? 
— Куди — не важливо, важливо — від кого. Від тебе.

Ліза раптом все зрозуміла.

Одного разу в юності вона зламала ногу на ковзанці. Невдало впала і спочатку відчула якийсь внутрішній тріск, а потім її до верхівки затопила біль.

Зараз було те ж саме.

Спочатку вона відчула глухий тріск — це її серце тріснуло навпіл як вівсяне печиво. А потім її маківку затопила біль.

— Мені важливо — куди. Може, звідти ще можна повернути? — твердим тоном вимовила вона. Голос кудись пропав.

-Ні. Я чесно намагався себе повернути тобі майже рік. Але не вийде. Я тобі не потрібен. Ти виправишся на тиждень, а потім знову. Тому що тобі крім роботи нічого не потрібно. Я все вирішив. Буду допомагати, звичайно, тобі і дівчаткам.

— У неї є діти?

— Неважливо.

— Важливо. Я ж все одно дізнаюся.

— Двоє.

— Ясно.

Ліза підійшла до вікна, забрала у колишнього чоловіка недокурену сигарету, глибоко затягнулася, дивлячись в нічне вікно. Він знайшов собі нову Лізу і нових дітей. Напевно, нова Ліза не така холодна, а діти — не такі болючі.

Він взяв валізу, голосно зітхнув і вийшов. Грюкнули вхідні двері.

Через хвилину в кухню увійшла мама. Ліза курила другу сигарету.

— Дівчата не прокинулись, все нормально.

— Він пішов, мам.

— Я чула.

— Я, напевно, помру, мам. Я не вмію без нього.

— Не помреш, — мама сіла на табуретку, витягнута як струна. — Не помреш.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж не вмерла.

— Я не ти.

— Ніхто не я. І ніхто не ти. Але люди не вмирають від зрад. Вони вмирають від слабкості. А ти не слабка. Ти розумна. Будеш жити заради дітей.

— Але діти це діти. А він — це він.

— Так. Це різне. Але життя ніхто не відміняв. Каші. Школи. Наради. Пацієнти. Молочні зуби. Колготки. Плаття. Це заховані на увазі рятувальні круги. Вони врятують.

— А він?

— А він ні. Його немає.

— А потім…

— А потім дівчатка виростуть і народять тобі нових дівчаток. Або хлопчиків. Завжди є кого любити.

— А якщо я його люблю? І більше нікого не зможу полюбити …

— Пам’ятаєш, у нас на дачі було щеня, якого ми так і не змогли привчити НЕ гадити в будинку? На це пішло ціле літо, але ні … Після нього я більше не хочу заводити собак.

— Фу, мама … Причому тут … Я кажу про любов.

— Так люби на здоров’я, — мама сиділа, ніби аршин проковтнула, і дивилася в стіл. — Любов росте на чорноземі хороших вчинків. І засихає, якщо грунт не удобрюють. Він зробив тобі боляче. І ще зробить. Багато разів. Нерозділене кохання живе, якщо можна домислити героїзм об’єкта любові. А якщо ось він, знайшов собі нову сім’ю, не приходить до рідних дітей, а чужих возить на море, тобі грубіянить і не виконує обіцянок — то любов зачахне швидко.

— Ти про себе зараз говориш? Чи про мене?

— Я говорю про життя …

Ліза слухала своє серце. Воно остаточно розкришилося. Ще б! Вівсяне печиво!

Ліза подивилася на маму. Помітила, як сильно вона змінилася за останні роки. Поки Ліза на роботі, на ній побут і внучки. І вона тягне, не нарікає, любить. 
Але і платить за цю любов свою ціну.

І Ліза прямо в той момент пробачила їй все. Той день, ту розмову, ту піжаму в слониках.

Вона зрозуміла маму. Не як дочка, а як жінка.

Мама була просто жива, поранена, віддана жінка з розкришеним вівсяним печивом замість серця.

Але будучи маленькою дитиною цього абсолютно неможливо зрозуміти. Тому що слоники на піжамі відчайдушно партизанять і не дають відповідей.

Відповіді підказує з першої парти саме життя. Не розтуляючи вуст, воно шепоче в твою пульсуючу болем душу: «Живи. Люби. Він — це він. А діти — це діти!»

І коли ти довірливо піднімаєш заплакане обличчя до сонячного світла кухонного нічника, життя пристрасно додає свою коронну шпаргалку: 
«А ГОЛОВНЕ: ТИ ЦЕ ТИ!»

Автор — Ольга Савельєва

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Папа Римський цілує їх дитину в чоло. І через 2 місяці батьки стають свідками дива