Джоан Гейдж: «Ні, я не хочу вмирати в 75 років!»

Мені 74, я проходжу 10 тисяч кроків, займаюся пілатесом, в ресторані я здатна прочитати меню без окулярів і у мене вистачає мізків, щоб відгадувати кросворди і вчити іспанську.

Багато хто з вас напевно чули про статті американського доктора Єзекіїля Емануеля «Чому я сподіваюся померти в 75 років». Вона свого часу наробила багато шуму. Доктор Емануель — видатний вчений, директор Департаменту клінічної біоетики Національного інституту охорони здоров’я США і один з головних авторів американської медичної реформи.

Якщо коротко, то доктор Емануель, якому на момент написання  статті було 57 років, збирається зробити наступне: в 65 припинити будь-яке лікування — ні вакцин від грипу, ні колоноскопії, ніяких операцій, кардіостимуляторів або антибіотиків, і до 75 померти від природних причин. У своїй статті він уїдливо пише про новий тип людини — «безсмертного американця», який схиблений на здоровому харчуванні і фізичних вправах, всіляких зарядках для мозку, вітамінах і біодобавках — все для того, щоб продовжити своє життя як можна довше. Це дуже погано, пише професор біоетики, адже все одно від людини після 45 років ніякого толку: креативність падає, продуктивність теж. У третини американців старших 85 — хвороба Альцгеймера, у половини — функціональні обмеження. Людина, яка прожила більше 75-ти — егоїст; вона обтяжує суспільство і залишає у своїх близьких важкі спогади. Доктор Емануель наводить як приклад свого батька: в 77 йому поставили кардіостимулятор, і хоча зараз, коли йому за 80, він плаває, читає і як і раніше живе у власному будинку, але його життя «не можна назвати повним».

Що я встигла зробити з тих пір, як мені виповнилося 65!

«Пан Емануель! Мені 74 роки, і я дуже сподіваюся, що проживу набагато довше, ніж 75. Справа в тому, що якість мого життя в останні 10 років помітно вища, ніж в будь-які минулі роки. У старших класах я була нещасним підлітком, в інституті — вічно втомленою і невиспаною студенткою, а в період між 30 і 50 роками бігала між трьома дітьми, роботою і домашніми обов’язками.

Тепер щоранку, коли я сиджу за чашкою кави і газетами, і мені не треба підхоплюватися в 6 ранку, готувати всім сніданок, загортати бутерброди, а потім натягати офісний костюм і мчати на роботу в переповненому метро, ​​я розумію — це щастя.

Ось що я встигла зробити з тих пір, як мені виповнилося 65  (багато з цього — після 70-ти):

Я повернулася до свого старого захоплення — живопису:  ходжу на заняття при місцевому музеї, виставляю свої роботи і навіть продала кілька картин. Три ресторани прикрашені моїми полотнами і фотографіями.

Я веду  блог, де за останні 6 років написала 390 постів.

Я побувала в Індії на традиційному весіллі, їздила в Тадж-Махал і Варанасі. Я пливла по Гангу в маленькому човні і дивилася, як по берегах йоги роблять свої асани, а поруч горять похоронні вогнища.

Я відвідала заповідник метеликів-монархів Ель Росаріо в Мексиці. Для цього мені довелося дертися по горах на великій висоті, де не вистачає кисню для дихання, але воно того варте.

Вночі, з ліхтарем в руці я стояла на пляжі в Нікарагуа і дивилася, як сотні маленьких черепашок вибираються з піску і бредуть до океану, щоб поплисти в бік Африки.

У 2009 році я була на 50-му вечорі зустрічі випускників свого класу. Ми зібрали великий ювілейний альбом з біографіями, а потім кілька разів зустрічалися на Манхеттені: гуляли по Центральному парку, влаштовували пікніки, ходили в музей Метрополітен, вечеряли в ресторані, слухали класичну музику.

Нарешті, після 70-ти зі мною сталася життєстверджувальна подія: в 2011 році народилася моя перша внучка! З тих пір разом з нею і її батьками ми побували в Нікарагуа, Греції та в Майямі. Я граю з нею в ігри, які любила 70 років тому, читаю їй свої улюблені книги, співаю пісеньки і спостерігаю, як вона перетворюється в самостійну людину.

У мого батька була хвороба Паркінсона, і останні два роки його життя були дуже важкими. Моя мама померла, коли їй було 74. У неї було слабке серце, під кінець вона навіть не могла відкрити двері в свою кімнату. Але вона не хотіла вмирати.

Мені 74, я проходжу 10 тисяч кроків, займаюся пілатесом, і для мене не складає труднощів повзати по підлозі з онукою або піднімати її на руки. Я як і раніше здатна подолати за кермом ті 180 миль, що відокремлюють нашу квартиру на Манхеттені від ферми в Массачусетсі.  У мене вистачає мізків, щоб відгадувати кросворди і вчити іспанську. У ресторані я ще здатна прочитати меню без окулярів. Сподіваюся, вони не знадобляться мені і через 18 років, коли я буду читати ваш некролог в газеті, шановний пане Емануель.

Джоан Гейдж

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  10 неприємних фото силіконових чоловічих губ