Георгій Данелія: Похорон в жанрі трагікомедії (невигадана історія)

Невисокий, лисий, літній, Олександр Єфремович Яблочкін (один Георгія Данелії, директор фільму «Афоня») був веселим, запальним і дуже подобався жінкам. І поки не зустрів свою синьооку Лору, мав славу відомого серцеїда. Лору Яблочкін обожнював і, коли говорив про неї, — світився. Лора теж любила Сашеньку (так вона його називала), і жили вони добре і дружно. Подружжя Яблочкінів були людьми хлібосольними, і я часто бував у них в гостях в будинку навпроти «Мосфільму». У малесеньку кімнатку, яку вони називали вітальнею (з однокімнатної квартири Яблочкін зробив двокімнатну), набивалося так багато народу, що зараз я не можу зрозуміти, як ми всі примудрялися там розміститися. Пам’ятаю тільки, що було дуже весело.

Помер Саша на прохідній, в той день, коли ми повинні були здавати картину Сизову. Пред’явив пропуск і впав. Йому було 59 років.

Ховали Олександра Єфремовича на Востряковському кладовищі. Яблочкіна любили, і попрощатися з ним прийшло багато народу. Режисери, з якими працював Яблочкін, пробили і оркестр. Труну поставили біля могили на спеціальні підставки.

Поруч стояли близькі, рідні і рабин. «Мосфільм» був проти рабина, але рідні наполягли.

Рабин був маленький, дуже старенький, років під дев’яносто, в чорному капелюсі і легенькому пошарпаному чорному пальто, в круглих окулярах в металевій оправі, з сизим носом. Був кінець листопада, дув холодний вітер, випав навіть сніг. Рабин посинів і тремтів. Я запропонував йому свій шарф, він відмовився, сказав, що не належить.

Люди стояли навколо могил, а оркестр розташувався трохи віддалік, біля паркану. Зампрофорга студії Савелій Іваськів, який розпоряджався цими похоронами, домовився з диригентом оркестру, що дасть йому знак рукою, коли починати грати.

Потім встав в торці могили і сказав рабину: 
— Іди на приступ, батюшка. 
— Рабин, — поправила його сестра Яблочкіна. 
— Ну рабин.

Рабин нахилився до сестри і почав з папірця щось уточнювати.

— Гаразд, батько, починай! Холодно, народ замерз, — невдоволено сказав Іваськів. (Він більше за інших заперечував проти єврейського священика.)

Рабин подивився на нього, зітхнув і почав читати на ідиші заупокійну молитву. А коли дійшов до родичів, проспівав:

— І сестра Марія, і син його Георгій, і дочка його Лора … (Лора була набагато молодша за чоловіка.)

— Батько! — перервав його Іваськів і негативно помахав рукою.

І тут же пролунав гімн Радянського Союзу.

Від несподіванки рабин здригнувся, послизнувся і мало не впав — я встиг підхопити його. Земля заледеніла, і було дуже слизько.

— Стоп, стоп! — закричав Іваськів. — Хто там ближче — зупиніть їх!

Оркестр замовк.

— Рубен Артемович, сигнал був не для вас! — крикнув Іваськів диригенту.

І сказав сестрі, щоб вона пояснила товаришеві, хто є хто. Марія сказала рабину, що Георгій не син, а племінник, а Лора не дочка, а дружина. Той кивнув і почав співати спочатку. І коли дійшов до родичів, проспівав, що сестра Марія, племінник Георгій і дочка Грицька — Лора.

— Ну, стоп, стоп! — Іваськів знову махнув рукою. — Скільки можна?!

І знову грянув гімн.

— Припиніть! Зупиніть музику! — закричав Іваськів.

Оркестр замовк.

— Рубен Артемович, для вас сигнал буде двома руками! — крикнув Іваськів диригенту. — Двома! — І повернувся до рабина: — Батько, ви, я перепрошую, по-нашому розумієте? Ви можете сказати по-людськи, що громадянка Лора Яблочкіна НЕ дочка, а дружина?! Дружина, розумієте ?!

— Розумію.

— Ну і давайте уважніше! А то негарно виходить, похорон все-таки!

Рабин почав знову і, коли дійшов до небезпечного місця, зробив паузу і проспівав дуже чітко: 
— Сестра — Марія, племінник — Георгій. І не дочка! — він поверх окулярів переможно подивився на Іваськіва. — А дружина племінника Георгія — громадянка Лора Яблочкіна! 
— У, е! — заревів Іваськів.

Послизнувся і полетів в могилу. Падаючи, він змахнув двома руками.

І знову грянув гімн Радянського Союзу.

І тут вже ми не змогли стриматися. Саша, пробач мені! Але я теж реготав. Ти говорив, що твій улюблений жанр трагікомедія. У цьому жанрі і пройшли твої похорони.

Коли прийде час і мені йти, я дуже хочу піти так само. Не хворіючи і раптово, нікого не гризучи. І щоб на моїх похоронах теж плакали і сміялися.

З книги Георгія Данелії «Про кого тост — п’є до дна»

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Чоловік повернувся додому з роботи і його вразив цілковитий хаос та відсутність дружини