Історія про лікарську помилку

Читала на одному диханні! Все могла припустити, але не таке ..

У січні до Антонівни прийшов клімакс. Спочатку ніяких особливих проблем ця подія не принесла. Не було горезвісних припливів і відливів, пітливості, прискореного серцебиття, головного болю. Просто припинилися місячні і все: привіт, старість, я твоя! До лікаря Антонівна не пішла, і так багато читала і знала, що до чого. Так, і подруги про себе часто розповідали, ділилися відчуттями. Тобі, говорили, Антонівна, серйозно пощастило. Це ж треба, так легко клімакс переносиш! Як наврочили подруги. Стали незабаром відбуватися з Антонівною дивні речі. Розуміла вона, що це гормональні зміни в організмі, які безслідно не минають. Звідси, напевно, і безпричинна зміна настрою, і запаморочення, і слабкість. Все важче стало Антонівні нахилятися до внучки Лізоньки, апетит пропав, спина боліти почала якось по-новому. Вранці часто набрякало обличчя. 

Якийсь час на свої нездужання Антонівна особливої ​​уваги не звертала. Першими забили на сполох невістки: яка ви, мама, квола стала, бліда. Сходіть до лікаря, зробіть УЗД, не тягніть, з такими справами не жартують! Антонівна мовчала. Сумніви, що з нею щось негаразд, і так вже давно оселилися в її душі. А тут ще почали сильно боліти груди, ну просто вогнем горить, не доторкнутися. Низ живота тягне, спати не дає. Часто безсонними ночами під мирне хропіння чоловіка, лежала Антонівна на спині, втупившись у стелю, і тихо плакала, думаючи про майбутнє і згадуючи минуле. Ну як же не хотілося їй вмирати! Адже тільки п’ятдесят два ще, до пенсії навіть не дотягла. З чоловіком дачу почали підшукувати, вирішили на природі побільше побути. Сини такі чудові, на хороших роботах. Невістки поважні, не грубіянять, допомагають сивину зафарбовувати, радять, що з одягу купити, щоб повноту приховати. Внучка єдина, Лізонька, просто золота дівчинка, не нарадуватися. Фігурним катанням займається, в перший клас восени піде. Малює добре, вже в’язати вміє — бабуся навчила. Як же швидко життя пролетіло!

Здається Антонівні, що і не жила ще зовсім. Ось молодшого сина тільки що одружила, ще дітей від нього не дочекалася, а тут хвороба, хай їй грець! Витирала Антонівна гарячі сльози краєм підодіяльника, а вони лилися і лилися по її щоках. Вранці під очима утворювалися сині круги, обличчя потемніло. 

Сяк-так пережила Антонівна весну і літо, а до осені зовсім їй погано стало. Задишка, біль в спині страшна майже не відпускає, живіт болить нестерпно. Зважилася, нарешті, Антонівна записатися на прийом до лікаря і розповісти про свої страждання чоловікові. 

У жіночу консультацію Антонівну супроводжувала майже вся родина . Чоловік, Андрій Ілліч зі старшим сином залишився в машині, а обидві невістки чекали її в коридорі. Насилу піднявшись на оглядове крісло і червоніючи від незручності, Антонівна відповідала на питання лікарки: коли припинилися місячні, коли відчула нездужання, коли в останній раз обстежувалася. 

Відповідала Антонівна довго, встигла навіть замерзнути на кріслі, поки лікарка заповнювала картку, мила руки, натягала гумові рукавички. Лікарка оглядала Антонівну грунтовно, все більше хмурячись і нервуючи. Потім кинула короткий «одягайтеся» і підсіла до телефону. Антонівна тремтячими руками натягала неслухняну спідницю і з жахом слухала розмову лікарки.

— Онкодиспансер? — кричала та в трубку. — Це з п’ятої. У мене важка хвора, потрібна термінова консультація. Термінова! Так, так … Мабуть, остання стадія. Я матки не знаходжу. П’ятдесят два … Первинне звернення. Так, не кажіть … Як в лісі живуть. Вчиш їх, вчиш, інформація на кожному стовпі, а зайвий раз до лікаря сходити у них часу немає. Так, так, добре, відправляю.

Закінчивши розмову, лікарка перейшла до столу і почала оформляти якісь папери.

— Ви сюди одна приїхали, жінко?

— Ні, з чоловіком, з дітьми, на машині ми, — тихо відповіла Антонівна затерплими губами.

Тільки зараз відчула вона сильний біль у всьому тілі. Від цього болю перехоплювало подих, віднімалися ноги, хотілося кричати. Антонівна притулилася до одвірка і заплакала.

Акушерка вискочила в коридор і крикнула: — Хто тут з Пашковою? Зайдіть!

Невістки вскочили і поспішили до кабінету. Побачивши свекруху, все зрозуміли відразу. Антонівна плакала і корчилася від болю, немов здалеку долинали до неї уривки вказівок лікарки: негайно, терміново, перша лікарня, онкологія, другий поверх, черговий лікар чекає … Ось напрямок, ось картка … Дуже пізно, шкодую … Чому зволікали, адже освічені люди …

В машині їхали мовчки. Андрій Ілліч не соромлячись шмигав носом, час від часу витираючи сльози тильною стороною долоні. Син напружено вдивлявся на дорогу, до болю в пальцях, стискаючи в руках кермо. На задньому сидінні невістки з двох сторін підтримували свекруху, яку залишали вже останні сили.

Антонівна стогнала, а коли біль ставав зовсім вже нестерпним, кричала в голос, викликаючи тим самим у Андрія Ілліча нові напади ридань. Іноді біль на кілька миттєвостей вщухала, і тоді Антонівна встигала побачити машини та пожовклі крони дерев, які пропливають за вікнами. 

Прощаючись з ними, Антонівна подумки прощалася і з дітьми, і з чоловіком, і з онукою Лізонькою. Не доведеться її більше побалувати смачними пиріжками. А хто тепер поведе її в перший клас, хто зустріне рідну після уроків? Хто обійме її міцно-міцно, хто поцілує її, хто захопиться її першими успіхами? 

У диспансері довго чекати не довелося. Антонівну взяли відразу. Сім’я в жаху, не сміючи присісти, купкою стояла біля вікна. Андрій Ілліч вже не плакав, а якось розгублено і безпомічно дивився в одну точку. Невістки бгали в руках хусточки, син мовчки розгойдувався всім тілом з боку в бік.

У кабінеті, куди відвели Антонівну, мабуть, відбувалося щось страшне. Спочатку звідти вискочила медсестра з червоним обличчям і кинулася в кінець коридору. Потім швидким кроком в кабінет зайшов літній лікар в хірургічному халаті і в бахілах.

Потім майже бігом туди ж заскочило ще кілька лікарів. Коли в кінці коридору пролунав гуркіт, сім’я машинально, як по команді, повернула голови до джерела шуму: яскраво-червона медсестра з двома санітарами швидко везли деренчливу каталку для перевезення лежачих хворих.

Як тільки каталка зникла за широкими дверима кабінету, сім’я зрозуміла, що це кінець. Андрій Ілліч обхопив голову руками і застогнав, невістки кинулися шукати в своїх сумочках серцеві краплі, у сина на щоці зрадницьки засмикався нерв.

Раптом двері кабінету знову відчинилися. Каталку з Антонівною, покритою білим простирадлом, штовхало одночасно людей шість-сім. Всі червоні, з крапельками поту на лобах. Бліде обличчя Антонівни було відкрито. Жах і біль застигли в її опухлих очах. Відштовхнувши невісток, Андрій Ілліч кинувся до дружини. Літній лікар перегородив йому дорогу. — Я чоловік, чоловік, — кричав Андрій Ілліч у слід каталці, що віддаляється. — Дайте хоч попрощатися. Любонька, мила моя, як же так, ми ж хотіли в один день! … — Дохотілися вже, — медсестра закривала на засувку широкі двері кабінету. — Не заважайте, дідусь, і не кричіть. Народжує вона. Вже головка з’явилася …

У пологовому залі було дві породіллі : Антонівна і ще одна, зовсім молоденька, напевно, студентка. Обидві кричали одночасно і так само одночасно, як за наказом, заспокоювалися між переймами. Навколо кожної метушилися акушерки і лікарі. Літній професор спокійно і вальяжно ходив від одного столу до іншого і давав вказівки.

— І за що страждаємо? — запитав професор у породіль під час чергового затишшя.

— За горілку кляту, вона у всьому винна, проклята, — простогнала студентка.

— Ну, а ти, мати? — звернувся професор до Антонівни і поплескав її по оголених товстих стегнах.

Антонівна помовчала трохи, подумала, а потім тихо, бо сил вже не було зовсім, прошепотіла:

— Так за любов, напевно. За що ж ще? Ось день народження мій так з чоловіком відзначили. П’ятдесят другий рочок. Побалувалися трошки …

— Не слабо, потрібно сказати, побалувалися, — посміхнувся професор.

— Так невже, і правда, не помічала нічого або хитриш?

— Так, що ви лікарю! Якщо б я знала, якщо б тільки подумати могла! .. Сором який! Адже я вже бабуся давно. Впевнена була, що у мене клімакс і онкологія на додачу. Ось і в консультації матки не знайшли, сказали, що розсмокталася, рак, остання стадія …

— Срака у тебе, а не рак, — професор роздратовано махнув рукою.

— Всі ми живі люди, і, на жаль, лікарські помилки ще іноді мають місце бути. Але, вистачить розмовляти, тужся, мати, давай. Твоя помилка хоче побачити світ!

Акушерка вийшла з пологового залу задоволена і з виконаним обов’язком. Буде що подружкам розповісти — не кожен день в наш час бабусі народжують.

— Пашкова Любов Антонівна. Є рідні?

— Є, — хором відповіла вся сім’я, роблячи крок вперед.

— Вітаю вас, — з неприхованою цікавістю розглядаючи чоловічу частину сім’ї, сказала акушерка. А хто батько-то буде?

— Я, — хрипко, не вірячи ще всьому, що відбувається, сказав Андрій Ілліч.

— Він, — одночасно відповіли невістки, вказуючи на свекра.

— Вмерти, — не втрималася від емоцій акушерка і додала вже з явною повагою.

— Хлопчик у вас. Три п’ятсот. Зріст п’ятдесят один сантиметр. Накривайте галявину, папаша. Ще б годинку і невідомо, що було б … До самих родів встигли. Ось чудеса так чудеса. Навіщо тільки в онкологію везли, не розумію?

Автор — Ольга Кліонська

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Не видно, коли жінка щось робить, чимось жертвує. Помітно стає тільки, якщо вона раптом перестає це робити