Йшла жінка від чоловіка, чашу болю випила до дна

Йшла жінка від чоловіка,

Чашу болю випила до дна.

Все зламалося і на серці холоднеча …

Він кричав їй:

— Ти мені не потрібна!

 

Двері зачинилися голосно і зі стуком.

У будинку настала тиша.

Злобно прошепотів у слід:

— з силою стиснувши келих з-під вина.

І скло на дрібні уламки

Розлетілося раптом в його руці.

Цокав годинник на старій полиці,

І текла кров цівкою на паркет.

Так хотів він крикнути:

— Стій! Куди ти?!

Ми з тобою прожили стільки років!

Не сталося … »Точка неповернення» …

До минулого дороги більше немає!

 

Замотав поранену руку.

Біль по серцю бив, як набат.

Лише повторював:

— Навіщо ти так…?

А в скронях стукало:

— Винен!

Мружачись, як від сонячного світла,

Різко витер мокре обличчя,

І в вікно, прочинене вітром,

Кинув обручку.

Думав — стане легше? Ні не стало!

А душа стискалася від туги.

— І чого їй тільки не вистачало?

Ми ж були тридцять років близькі.

 

Гроші, речі … Хіба це мало?

Будинок, машина … Ну та й по всьому!

Треба ж, взяла приревнувала.

Кинула все, дурна, і пішла.

Немає дітей. Ну а навіщо нам діти?

З ними б все пішло навпаки.

Роки кращі залишила б у декреті,

Якби не чортів той аборт.

 

Так, умовив! Що було робити?

Гроші, бізнес — все б під три чорти!

Їй тепер розлучення захотілося.

Все ділити доведеться навпіл.

Треба ж, їй уваги було мало!

І чого мене тут звинувачувати?

Ревнощами своїми мене дістала.

Як же міг я тут не загуляти ?!

Два келихи … На одному помада …

ЧИТАЙТЕ:  19 суворих істин, котрі ви не хочете чути, але повинні

Вгледіла, стерво, як на зло!

Отримала, дура! Так і треба!

Адже не їй, а мені тут пощастило!

 

Горда яка, ось Зараза!

Нічого з собою не взяла.

Навіть не заплакала, і відразу,

Мовчки повернулася і пішла.

Досить сумувати! — сказав —

Їй багато честі!

Але в душі все було спалено.

Ніби з тим кільцем «проклятим» разом

Щастя своє викинув у вікно.

 

Немов побита собака,

Він сидів, пов’язку мнучи.

Подивився на двері, і раптом заплакав:

— Як тепер я буду без тебе !?

На коліна на підлогу опустився,

І очі наповнилися сумом.

Текли сльози, — він їх не соромився,

Одинокий, жалюгідний і сивий …

 

… Йшла жінка від чоловіка.

Чашу болю випила до дна.

Став чужий він. Більше він не потрібен!

У будинку оселилася тиша.

Двері зачинилися голосно і зі стуком.

Мовчки йшла геть вона —

Не Зараза, і не Стерво,

А колись вірна дружина!

Він хотів їй крикнути:

— Стій, куди ти?

Він хотів покликати, але не покликав.

Зрозумів: став він «точкою неповернення»,

Тим, хто її душу розтоптав!

Наталя Прокопенко.

[ПЕРЕКЛАД]

 

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ