Кожна дитина приходить в свій час

Саме тоді, коли потрібно, і саме така, який потрібна саме вам. Якщо у вас хлопчики, значить, вам потрібні ті уроки і ті нагороди життя, які дають сини. Якщо дівчатка — значить ті, які дають дочки.

Хлопчик чи дівчинка, забіяка або тихоня — це саме те, що вам потрібно саме зараз. Приймайте уроки своїх дітей з любов’ю і вдячністю! У кожної дитини своє призначення і своя місія!

Знаменитий педагог і вчений Шалва Амонашвілі, автор цілого напряму в науці — гуманної педагогіки, професор педагогічного університету провів авторський семінар для вчителів.

У залі йшла розмова не про «навчально-виховний процес», а про речі набагато важливіші. Амонашвілі ставив питання так: хто є дитина? І хто ми, дорослі? Чи є у нас філософія погляду на дитину? Як нам жити і спілкуватися з нею? Яке призначення вчителя?

До речі, він навіть провів урок, темою якого стали таємниці слов’янської азбуки. «Матеріалістичний погляд на освіту принижує дитину і самого вчителя», — переконаний Амонашвілі. Чому? — про це і відбулася розмова після уроку.

— Так чому, Шалва Олександрович? Дивно чути це з вуст представника точних наук.

— Тому що треба мати розширену свідомість, сприймати і світ, і космос, і нашу долю, і техніку широким духовно-моральним поглядом. А матеріалістична свідомість не дає такого погляду.

З лекції Амонашвілі:

«Ми не знаємо напевно, чи існує вищий світ реально, але можемо прийняти це як припущення. Можете називати його як вам ближче — світ Бога, абсолюту або вищого розуму. Друге припущення: душа людини — є якась вічна, непорушна субстанція, вона спрямована до вічного вдосконалення, інших завдань у неї немає, і тільки ми самі можемо або вдосконалювати, або зруйнувати свою душу.

І третє припущення: наше земне життя — лише короткий відрізок шляху душі, всі ми — подорожні у Всесвіті. Так, жодне з цих припущень не доведене, в це лише можна вірити. Але саме ці ідеї лежать в основі релігій, світової класичної літератури. І в основі гуманної педагогіки. І якщо всі ці припущення просто прийняти як основу, тоді з’являється філософський погляд на дитину.

Хто ж вона, дитина? Ні, вона не випадковість і не примха батьків, а явище нашого життя. Діти приходять в цей світ зі своєю місією, призначенням, кожна людина трохи змінює вигляд світу. Як змінювали його Христос, Пушкін або Ейнштейн. Хтось скаже: звичайно, адже це були генії. Але і у «маленької людини» Аріни Родіонівної була своя місія.

Люди народжуються один для одного, ми допомагаємо один одному сходити.

І ось якщо вчитель буде ставитися до дитини з такої позиції, то навряд чи в класі прозвучить окрик, роздратування, злість: «Зараз же всі замовкли! Швидко відкрили зошити! А ти завтра без матері не приходь!». Тому що завдання педагога — НЕ параграф дати, і навіть не просто знання — це не так вже й складно, а допомогти дитині знайти своє призначення, свій шлях. Як, яким методом, інструментом? А ось тут і починається творчість вчителя».

— Шалва Олександрович, ви стверджуєте, що у кожної людини своє призначення. Вибачте, але яке воно у вбивць і терористів?

— Якщо виходити з тих філософських поглядів, на які я спираюся, людина в цей світ не приходить з поганими намірами, в ньому — образ бога або, якщо хочете, космосу, адже як би там не було, ми залежимо від безлічі космічних явищ. Але щось може спотворити шлях людини: хтось не допоміг, не опинився вчасно поруч, не сказав головних слів. І виникає спотворення життєвого призначення. Але думаєте, поганій людині такою хочеться бути? Багато хто хотів би спокутувати свою провину. А хтось витрачає мільйони на благодійність — щоб купити індульгенцію …

— На семінарі ви показали урок: спілкування педагога з дітьми … А батькам з дітьми теж порадите спілкуватися з позиції, що твоя дитина прийшла в цей світ не з порожніми руками, а з місією?

— У мене є свій погляд на виховання в сім’ї, і я теж батько, дідусь. Колись нас виховували, потім ми виховували дітей шляхом спроб і помилок … Скажу головне: якщо батьки хочуть поліпшити виховну систему в сім’ї, в першу чергу вони повинні відмовитися від будь-якого покарання дитини. Від будь-якого покарання!

Ви запитаєте: а якщо дитина шкодить, щось погане робить, як бути? Є різні підходи, але всі вони вимагають дуже багато зусиль з боку батьків. Якщо у вас є дитина, то будьте ласкаві, будь ласка — віддавайте час дитині! Виховуйте її не абияк, а постійно. Тому що якщо абияк — тоді не обійтися без покарань, адже у вас немає часу, щоб вгамувати її, тому треба  накричати, заборонити, відібрати. Але якщо я віддаю більшу частину душі вихованню дитини — такі прийоми навряд чи знадобляться.

Це не означає, що я не буду вимагати від дітей чогось, просто розмова стане іншою. Зробила дитина щось погане, я ставлю перед нею умову: давай, щоб цього в нашому житті не було. І вмовляю.

Але як тільки вона починає розуміти і робити хороше — я стократно буду заохочувати, щоб вона зміцнилася в цьому прагненні. Або навіть спробує зробити гарне — я буду перебільшувати, хвалити, захоплюватися: бачиш, синку, ти чоловіком стаєш! І так постійно. Хваліть дітей! Ми повинні підняти дитину в її ж очах.

— Все одно дитина не виростає без «фокусів» …

— Звичайно, в тому числі, тому що в ній є «пристрасть до дорослішання» — дуже потужне природне почуття, заради якого вона піде на все. І ось раптом син починає курити — він так розуміє дорослішання, а тим більше, якщо ще тато курить. Як вчинити? Заборонити, накричати? Але він буде красти сигарети, гроші … Адже він дорослішає, всі курять, і він повинен курити.

Важливо, щоб дитина дорослішала в спілкуванні з дорослими, а якщо сваритися, конфліктувати, виникає глухота, що і буває в багатьох сім’ях: крики, батько ганяється за сином … Виходить, тато не годиться для дорослішання і спілкування, не приймає сина, і тоді підліток знаходить компанію, де його приймають.

Краще нехай батько виховує сина як брата, скаже йому: «Синок мій, ти вже дорослішаєш … Бачиш, ось моя остання сигарета, і ти більше не побачиш, як я курю». Якщо тато це зробить, він любить дитину, якщо не зробить — він себе любить.

Якщо дитина робить щось погане — не карати треба, а плакати! Зі сльозами на очах говорити, наскільки вони страждають — тато чи мама. Сльози матері — тисячократно потужний засіб, ніж руки матері, коли вона б’є свою дитину. Б’є, нібито, щоб закликати до кращого, від любові, бачте, б’є … Але таку любов дитина не прийме ніколи! Насильство не виховує дитину, а призупиняє її розвиток. Відбирає духовну опору. А потім ми, батьки, і самі в жах прийдемо …

— А як читати умовити?

— Чи читає тато вдома? Дитина повинна бачити людей, які читають навколо себе, які люблять і бережуть книгу. І як тільки у батька звільниться пару хвилин — він не пиво п’є, не телевізор дивиться, а бере мудру книгу, сідає і читає. І мама теж читає.

А чи погано буде, якщо перед сном мама, тато, бабуся чи дідусь підсядуть до дитини, навіть дорослої, і прочитають якісь сторінки: синку, послухай, будь ласка! Щось з Біблії, або казки, розповіді, і нехай він засне, а ви продовжуйте читати — ще 10-15 хвилин …

Дитина вбирає це. Якщо у вас в родині середовище з людьми, які читають — неможливо, щоб дитина не полюбила читати. Але бачите, все це важкий для батьків шлях. Не дарма ми говоримо: діти — наша радість, наші сльози …

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Вірус цифрового слабоумства