Мама була права

Мені було 16, і я була впевнена, що в моєму житті все буде краще, ніж у неї, ну, тому що я розумніша. У 16 я здавалася собі непоправно розумною. І сперечалася з нею по будь-якому приводу. Вона чомусь злилася. Наші дискусії закінчувалися чимось на зразок: 
— Будеш тікати — співай спочатку. 
— Довго не гуляй — замерзнеш. 
— Закрий рот.

У 23 я точно знала, що вона все в цьому житті робить не так. Я вже не так часто сперечалася, але підозрювала, що я в своєму житті все зроблю інакше. Я давала їй читати «правильні книги» і обурювалася, що вона не брала їх до уваги. Ок, подумала я, і вирішила, що вона це з шкідливості.

Найчастіше я чула від неї:

— Гроші є?

— Просто скажи, о котрій тебе чекати. 
— Закрий рот.

Чи треба говорити, що в 25 з головою занурившись в психотерапію, я раптом зрозуміла, хто причина того, що у мене все не так чудово, як хочеться? Вона. Я не збиралася мовчати. А вона мовчала.

На мої зовсім вже емоційні випади вона відповідала:

— У тебе теж будуть діти. 
— Тобі не пощастило з батьками. 
— Закрий рот.

У 30 я все ще не збиралася угамовуватися. До 35-ти я переорала власне життя так, що не залишила від минулого каменю на камені. Навколо мене верещали всі, в тому числі, і я сама, і тільки вона зберігала мовчання, раділа моїм набігам на її кухню і не задавала зайвих питань. А мені нема чого було їй сказати. Я просто сиділа поруч і мовчала. І вона мовчала. А могла б і не мовчати. І мені б не було чого їй відповісти.

Як їй це вдавалося? Не знаю. В її житті не було психотерапевтів, розумних книг про сепарацію, лекцій про кризи підлітків і дорослих жінок. А тепер, коли мені майже 40, я з сумом розумію, що в цьому нескінченному діалозі з нею я була жвавим сусликом, люто розмахувала мудрістю, за якою крім книжкових істин і власних амбіцій мало що стояло.

А за її мовчанням і рідкісними зауваженнями стояло не легке і безхмарне життя, її життя, життя її матері, та й всієї нашої родини, покоління за поколінням видобувала собі місце під сонцем.

Ні в 16, ні в 20, ні в 25 я не хотіла помічати очевидні речі:

— вона завжди безпомилково визначала небезпечних людей в моєму житті, навіть якщо бачила їх лічені хвилини. Шкода, але я жодного разу не послухала її порад. А вона пізніше жодного разу не сказала сакральне: «я ж тобі казала».

— поки я заходилася в праведному гніві і намагалася якомога болючіше вкусити, вона намагалася гладити мене по голові.

— вона завжди надавала мені свободу чинити так, як я вважала за потрібне. Я жодного разу за своє життя не зіткнулася з її протистоянням тому, що мені було важливо.

— вона завжди чекала і чекає мене вдома. Що б не сталося, мені завжди є куди повернутися. І до кожного мого приїзду вона готує смачненьке. І це не залежить від того, у скільки я опинюся на порозі будинку. О третій годині ночі або о третій годині дня.

І я, дивлячись на своїх дітей, все частіше думаю, в якому місці мені варто було б промовчати, що б не поранити, не налякати, не відбити бажання пробувати жити по-своєму.

І за гамбурзьким рахунком, цього мене навчила вона, моя мама. І на кожну мою незручну спробу повернутися в минуле і все виправити, мама посміхається і каже, що не пам’ятає моїх демаршів. Лукавить. І обіймає. І я закриваю рот. 
І в тиші я чую, як цокає час. І я подумки шепочу йому — повільніше, будь ласка …

© Олена Потапенко

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Кейт Міддлтон і Меган Маркл вперше разом вийшли у світ - фото