Мені так простіше жити

Я живу з думкою, що кожну хвилину життя може змінитися на краще. Мені так простіше жити. Я весь час чекаю хороших новин. Притягую їх. А якщо трапляється погане, я думаю: так, це погане — сходинка до хорошого. Саме на контрасті з цим «погано», я буду особливо цінувати своє «добре», яке настане. 

Яке вже зовсім близько.

Дуже хочу заразити цією думкою навколишніх.

Ось зараз забігла в магазин.

У черзі переді мною жінка з донькою. Дівчинці років п’ять.

— Мам, можна я сама викладу продукти на стрічку? — питає вона.

Дуже хоче допомогти.

Мама нервує, може, спізнюються кудись, може, просто не виспалася.

— Давай, тільки швидше … — каже вона доньці неуважно.

Дівчинка з усією пристрастю починає метати продукти з візка на стрічку. Поспішає. Мама довірила таку справу! Треба виправдати очікування !!! 
І раптом…

Пакет з пшоном падає на підлогу, і лопається. Пшоно майже не висипалося, але пакет порваний. Дівчинка в жаху завмерла. Що вона накоїла!

— Ну ось, — мама зітхає. — Так і знала! Ось довір! Ну, руки-крюки! За що не візьмешся … Треба тепер взяти новий пакет пшона!

Дівчинка беззвучно плаче. Вона більше не хоче нічого перекладати. Вона недотепа. Руки-крюки. Так сказала мама.

— Давайте сюди цей, там же майже не висипалося, я вам в целофан покладу, і заберете, ви ж порвали! — каже касир.

— Ми не порвали, ми впустили. Він сам порвався. Мені потрібен цілий пакет пшона! — роздратовано каже мама.

Вона сама переклала продукти, що залишилися на стрічку. І, попри невдоволення всієї черги, пішла за новим пакетом пшона.

— Дайте пакет, — прошу я касира, беру целофановий пакет і прошу дівчинку, застиглу як мумія біля каси. — Допоможи зібрати пшоно, будь ласка.

Вона сідає навпочіпки, і ми з нею разом збираємо пшоно в целофановий пакет, поки повернулася мама дівчинки, яка розраховується за покупки. 
— А що тепер з цим пшоном? Яке ваша дочка розсипала?

Мама приготувалася до скандалу.

— У вас тут завжди закладена у вартість така ситуація. Що ви мені розповідаєте! Я можу геть весь алкоголь перебити, і то не зобов’язана за нього платити. А тут пшоно!

— А хто за нього повинен платити? Я? — заводиться касир.

Так, зупиніться! Ну навіщо нагнітати на порожньому місці? Ну ось навіщо тиражувати взаємне роздратування?

— Я куплю це пшоно, — кажу я. — За умови, що ваша дочка допоможе мені перекласти продукти на стрічку. Вона так здорово це робить. А у мене рука болить.

Мама дівчинки врізається в мій переконливий погляд.

І, ніби отямившись, говорить:

— Так, Лідочка, допоможи тітці … У неї рука болить.

Я, щоб дівчинка не бачила, показую «Клас!» Своєю абсолютно здоровою рукою. Лідочка ніби відмирає. Починає акуратно перекладати мої продукти на стрічку. Старається. Поглядає на маму.

— Яка у вас помічниця росте! — кажу я мамі Ліди голосно, щоб дівчинка чула.

— Так. І не кажіть!!! Вона і підлоги у мене вміє мити. І прання запускати!

— Нічого собі! Справжня наречена! — підіграє нам дядечко, який стоїть за нами.

— І пельмені я тобі допомагала робити, — нагадує збентежена Ліда.

— Оооо, пельмеееені, це просто чудо, а не дитина! Ось виросте — відбою від женихів не буде. Я б сам прямо сьогодні одружився на вашій Ліді, так одружений вже двадцять чотири роки. А от якби не дружина …

Всі в черзі сміються. Тим часом мої продукти вже на стрічці.

Я швидко запаковую їх в пакети.

Ми одночасно з Лідою і її мамою виходимо з магазину.

— Ліда, а ти коли-небудь була в Венеції? — питаю я.

— Де?

— У Венеції.

— Ні. Я в Криму була.

— Знаєш, я теж поки не була. Але читала, що там є площа, на якій багато-багато голубів. І вони майже ручні. Сідають людям на плечі. І на голову. І люди з ними фотографуються. Уявляєш?

— Здорово!

— Хочеш прямо зараз опинитися в Венеції?

— Тут? Зараз? — дивується Ліда.

— Так! — я дістаю целофановий пакет з пшоном. — Тут і зараз.

Ми відходимо від магазину на п’ятачок простору, де нікому ніхто не заважає, і я кажу:

— Ліда, ти дуже акуратно впустила пшоно. Воно навіть не розсипалося. Впусти так, щоб бамс !!! Щоб все розсипалося.

Ліда озирається на маму. Та вже все зрозуміла, посміхається і киває.

Ліда бере у мене пакет з пшоном.

— Прямо на землю ???

— Прямо на землю !!!

Ліда радісно плюхає пшоно на підлогу, воно розсипається жовтим мандариновим салютом і негайно …

Почорніло небо !!! Як пишуть в казках !!!

З дахів, з проводів, звідки не візьмись величезний натовп голодних голубів стрімко прямує до ніг Ліди, яка верещала від захвату. 
— Мама мама! Дивись як їх багато !!! Мама мама! Вони їдять наше пшоно !!!

Мамамама, ми у Венеції !!!

Ми з її мамою сміємося.

— Здорово. Спасибі вам. Прямо протверезили. А то у мене сьогодні поганий день … — каже мама Ліди.

— Поганий день кожну хвилину може стати хорошим. Балашиха кожну хвилину може стати Венецією.

— Так, я вже зрозуміла, — сміється мама. — Він уже став …

Вона притискає до себе щасливу Ліду.

— Я свою доньку Ліду, нікому не дам в образу, — говорить вона.

А дівчинка ляскає в долоні …

Ну все, тут я більше не потрібна.

Фея розсипаного пшона, голодних голубів і щасливих дівчаток полетіла далі. Пам’ятайте, будь ласка: кожну хвилину все може змінитися на краще. Або зачекайте. Або … самі змініть …

© Ольга Савельєва

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  Коли розумієш, що не все бачив. 30+ найнесподіваніших фото