Прийшов, побачив, усиновив

У 1983 році холостий студент Хабаровського медінституту Юрій Зінчук усиновив залишену в пологовому будинку дитину, за що зазнав цькування і ледь не був виключений з вузу. Ця історія тоді прогриміла на весь Союз. Через 35 років нам вдалося знайти її героя. І дізнатися історію ще одного не менше дивного усиновлення.

Останні три з половиною роки сім’я лікаря Зінчука живе в Києві, ділячи крихітне орендоване житло з двома собаками і дев’ятьма кішками. Майже всіх тварин Зінчуки прихистили з вулиці — ще тоді, коли жили у власному просторому сільському будинку в Донецькій області.

Будинок, численне господарство і прекрасну амбулаторію довелося залишити через війну — влітку 2014 року село опинилося на краю сумно знаменитого Іловайського котла. У перші ж дні перемир’я, коли ледь вщухли розриви «градів» і розсіявся чад палаючих в окрузі танків, сім’я зібрала пожитки, кішок з собаками і поїхала в нікуди, поповнивши багатотисячну армію «внутрішньо переміщених осіб».

За залишеним будинком зараз доглядає старший син зі своєю сім’єю, який живе на Донбасі. Той самий, про який в 1983 році писала «Комсомолка» та інші газети. А всього у Юрія та Галини Зінчук четверо дітей. Двоє з них — усиновлені. Могло б бути і більше, але в перший раз усиновити Юрію не дали — «усиновителю» самому ледь виповнилося 16 …

Побачив дитину — і ніби приріс до неї

У дитинстві, розповідає Юрій Дмитрович, він недоотримав чоловічої уваги. Дідусів не застав, ні по батьківській, ні по материнській лінії. Один загинув в Берліні за день до Перемоги, другий підірвався відразу після війни, коли глушив рибу, щоб нагодувати голодуючих односельчан. З батьком близьких відносин не склалося — той, покалічений завалом в шахті, пив. Брата у Юри не було, тільки дві сестри. Ще одна сестричка померла відразу після пологів, сільські медики не врятували …

Тут би добре вставити пафосну пропозицію про те, як пережита сім’єю трагедія зародила в душі хлопчика мрію стати лікарем і рятувати новонароджених дітей, але це не так. Долю стати лікарем і рятувати дітей для Юри визначив випадок.

— Медиків я завжди вважав якимись небожителями, неймовірно розумними і грамотними людьми, — розповідає Юрій Дмитрович.

— Куди вже нам, донецьким пацанам! Я хотів бути «всього лише» кінорежисером, вступити до ВДІКу, вчитися у Герасимова … Отримавши атестати, вирішили з другом вступати для початку в Дніпропетровське театральне училище.

Йдемо на вокзал за квитками, а назустріч — секретар сільради. Каже: «Хлопці! До нас прийшли три путівки в медучилище, на військових фельдшерів. Навіть з трійками на іспиті візьмуть. Підете?»  Ми тут же розвернулися — ще б не піти!

Батько, правда, був категорично проти. «Навіщо воно тобі треба? Будеш з-під старих судна виносити!» «Так, — кажу. — І буду!»

А мені і справді не здавалося це чимось страшним. Зате дуже хотілося людям допомагати, якесь ось милосердя в мені вже тоді було. Загалом, наполіг на своєму і поступив.

Під час навчання в медучилищі з Юрієм і сталася зустріч, яка багато в чому визначила його подальше життя. Зустріч, про яку навіть сьогодні, через сорок з гаком років, він не може розповідати без сліз.

Починає, але переривається, відвертається і робить знак рукою, щоб я вимкнув диктофон …

— Це було на другому курсі. Ми тоді проходили практику в дитячому відділенні лікарні. І була там палата для малюків, від яких відмовилися батьки. Було їх там чоловік дванадцять, напевно. У манежі гралися. І ось один хлопчик, Сергійко, років зо два з половиною йому було, чомусь виділив мене з усієї групи. Став мене впізнавати і тягнутися до мене. Ми всі заходили завжди однакові — в халатах, в ковпаках, в масках — облич не видно. Але де б я не стояв, Сергій мене впізнавав, тягнув до мене ручки, радів, посміхався …

Як зараз його бачу — очі блакитні, волосся біляве, кучеряве … І я як ніби приріс до нього!

Прийшов до матері і кажу: «Нам потрібно усиновити цю дитину!»  Мати і не проти була. Прийшли з нею, стали дізнаватися, що і як. Мені усиновити не давали, тому що самому тільки 16 років виповнилося. А щоб мати змогла всиновити, потрібна була згода батька. Але батькові це сто років не потрібно було. Він тоді вже сильно пив, переводив всю сім’ю …

Так і залишився Сергій в лікарні. Що з ним далі стало — не знаю …

Приймати пологи — це щастя!

Відносини з батьком у всіх в родині остаточно зіпсувалися — конфлікти, постійні скандали, бійки …

Закінчилося тим, що батька забрали на примусове лікування від алкоголізму, а мати, не в силах більше терпіти таке життя, поїхала з дітьми на Північ, в Магаданську область. Землячка вислала запрошення, допомогла влаштуватися на роботу. Незабаром, з відзнакою закінчивши училище і отримавши диплом фельдшера, туди перебрався і Юра.

І відразу опинився нарозхват — медиків в селищі Талая, де був великий радгосп і дитячий санаторій, гостро не вистачало. Хлопця кликали на роботу і в лікарню, і в санаторій, але він вибрав радгоспний дитсадок — дітей обожнював, до того ж запропонували посаду лікаря і службове житло. Паралельно став підробляти санітаром у лікарні.

Після року роботи молодого медика в районі оцінили і почали поважати. Медичне начальство переконало не йти в армію, а продовжити освіту, тим більше, що з червоним дипломом медучилища можна було здавати тільки один вступний іспит до медінституту. Юрій вибрав Хабаровський. Хотів бути акушером, тому і документи подав на акушерський факультет. Але голова приймальної комісії, декан педіатричного, умовив вибрати педіатрію. Однак акушерство не хотіло відпускати студента Зінчука.

— В училищі у нас зовсім не було акушерської практики. Теорії — хоч греблю гати, а от попрактикуватися не довелося. Ні на заняттях в лікарні, ні на нічних чергуваннях.

І ось після першого курсу приїжджаю я додому, на Північ. Тільки заліз в ванну, як терміново кличуть на пологи.

Йду до породіллі — дитина вже виходить. Я як цю дитячу голівку побачив — від страху ледь сам не народив! А коли пологи прийняв — дав собі слово, що буду акушером.

І став, причому скоро, на другому курсі. Приїхавши на навчання, по знайомству влаштувався акушером в 1-й клінічний пологовий будинок Хабаровська. Місяць навчався у досвідченої акушерки, а потім почав приймати пологи сам.

Пропрацював в пологовому будинку 5 років, прийняв за цей час близько 400 пологів, а в останні два роки сам вже стажував молодих акушерів.

— Досвід тоді я отримав колосальний. Надивився такого, що не доведи Господь …

І дівчатка по 14-15 років народжували, яких згвалтував вітчим, і ув’язнені жінки, яких привозили під охороною, і пацієнтки психіатричних лікарень. Горе, біди, мертвонароджені, недоношені, покинуті діти — все було …

Загалом, побачив акушерство зсередини. Це м’ясорубка. Акушери в основному працювали тоді за принципом — аби жінка не розірвалася. Звідси й часті каліцтва немовлят при пологах. А для мене пріоритетом стали діти. Кажу матусі:  розірвеш — зашиємо, заживе, а от якщо дитина постраждає — це на все життя. Загалом, зберегти дитину — це була моя ціль.

Коли жінки це зрозуміли, то почали записуватися на пологи до мене. Ті, що лежали на збереженні теж викликали на пологи мене.

І для мене було щастям ці пологи приймати! Коли дитина народжується, ти першим береш її на руки, першим бачиш — хлопчик чи дівчинка і повідомляєш про це мамі — це щастя.

Я вашого сина заберу собі!

Кинутих матерями дітей, які лежали в окремій палаті пологового будинку до перекладу на 2-й етап виходжування в інфекційне відділення, Юрій бачив кожен день. Бачив, шкодував, сумував і навіть думав про можливість усиновлення — коли-небудь в майбутньому. Але доля розпорядилася по-іншому.

— Якось приходжу на роботу, рахую жінок — 40 їх у мене лежало — однієї не вистачає. Ліжко порожнє, на тумбочці — записка:  «Вибачте, я залишаю дитину, виховувати не можу, не засуджуйте» . Пішла. Я навіть не зміг відразу згадати її прізвище. Іду в палату новонароджених, подивитися на дитину.

Діти зазвичай народжуються набряклі, червоні, в мастилі, а ця … Лежить краса невимовна. Брови врозліт, вії чорні, губи бантиком. Спить. І посміхається мені у сні. І ось тут стався якийсь надрив …

Мене як блискавкою вдарило. Відчув щось таке … Як Божий знак …

А вранці Юрія викликав головлікар і попросив розшукати матір-зозулю, щоб та написала офіційну відмову. Можливо, на дитину вже хтось поклав око — охочих усиновити тоді було багато, а ось відмовники з благополучних сімей з хорошою спадковістю траплялися нечасто. Те, що спадковість хороша, Юра зрозумів, коли зустрівся з матір’ю і впізнав у ній жінку, у якої приймав попередні пологи. Дізнався і причину відмови.

Вона — актриса, чоловік — військовий, офіцер. Двоє дітей. Чоловік вступив до військової академії, поїхав до Ленінграда і зустрів іншу жінку. Рятуючи родину, дружина зважилася на ще одну дитину, коли чоловік приїжджав у відпустку. А перед самими пологами він написав дружині, що у нього тільки що народилася дитина в Ленінграді і що він подає на розлучення …

— Каже мені:  «Я постійно на гастролях, один хлопчик у моєї матері, другий — у його матері. Виховувати безпритульного для дитячої кімнати міліції я не збираюся, мені і так важко» .

А я кажу:  «Раз так, я вашого сина заберу собі!» Сказав, а сам думаю: як же я це зроблю?

Сам студент 4-го курсу, неодружений, навіть дівчата не було. Зате утримував матір і двох сестер. Але я завжди був людиною вчинку. І зараз дітям своїм кажу:  вирішив — роби, не сумнівайся.

Справу усиновлення Юра почав з юридичної консультації, благо вони тоді були безкоштовні. Розповів юристам вигадану історію про те, як жив з жінкою, як вона народила від нього сина, а потім вирішила залишити дитину в пологовому будинку. І як, мовляв, тепер батькові забрати свою кровиночку? Виявилося, нескладно:  «Разом з матір’ю забираєте дитину з пологового будинку, реєструєте в РАГСі, називаєтесь батьком. З документами з РАГСу йдете в нотаріальну контору, де мати пише відмову від дитини. Платіть копійки держмита — і дитина ваша».

Мати Юри, якій син повідомив про своє рішення, почала йог відмовляти. Мовляв, навіщо, синку? Загубиш собі долю, не одружишся потім … Може, все-таки залишиш, не візьмеш?

Юра відрізав:  «Якщо не припиниш — піду з твого життя!»  Відповіддю став телефонний переказ на велику на ті часи суму 100 рублів, зі словами: «Купи онукові все» .

Новоспечений батько все купив, а що не купив, то добули друзі-студенти — дитяче ліжечко, матрацик …

Поки дитину забирали з пологового будинку, сусіди швидко звільнили кімнату для молодої сім’ї. І першим будинком малюка став студентський гуртожиток. Тут йому і ім’я вибрали — Богдан. Тому що Богом даний …

На наступний день Богдана Юрійовича зареєстрували в РАГСі. Мати під осудливі погляди чиновників попросила дитини їй в паспорт не вписувати. Вписали тільки батькові. Після нотаріального оформлення відмови від дитини його рідна мати і прийомний батько попрощалися назавжди.

Він дитину вкрав!

Налагоджувати побут батька-одинака Юрію допомагав весь курс. Хлопці бігали в пологовий будинок за зцідженим молоком, потім з рецептом на молочну кухню. Дівчата приходили допомогти з купанням. З приготуванням їжі допомагали сусіди, яким Юра давав гроші на продукти. Словом, всі підтримували, як могли. Крім інститутського начальства.

У перші ж дні батьківства деканат відсторонив студента Зінчука від занять. Курсового комсорга звинуватили в тому, що дитину він … вкрав. Звинуватили поки неофіційно, але цілком серйозно. Посипалися скарги, сигнали, доноси. До цькування підключився профком. Обурені однокурсники писали в центральні газети з проханням втрутитися, а батька з сином тримали в облозі комісії з перевірками і інспекціями.

— Приходять цілою делегацією, в брудному взутті — профком, деканат і інспектори дитячої кімнати міліції. Перевіряють умови — все ідеально, дитина чиста, доглянута, сита, пелюшок в надлишку, все випране-випрасуване. «Звідки у вас дитина?» «Мій син», — кажу. «А документи є?» «Є». Бачу — голова профкому ледь не знепритомнів від несподіванки.

Інспектори кажуть: «Може, ми його поки в будинок маляти заберемо? Ви його будете відвідувати, бачити, а коли закінчите інститут — заберете». «Ні, — кажу, — це не виховання. Я свого сина нікому не віддам!»

Загалом, пішли вони ні з чим.

А потім мене викликає ректор. Прекрасна людина була, уже літній і дуже інтелігентний. Заходжу, бачу — в кабінеті вже мої гонителі сидять. Два декана і голова профкому. Трясуться. Адже вони доповідали, що я вкрав дитину!

А ректор мені м’яко так говорить: «Синку, у тебе дитина? Де ти її взяв?»  «Це мій син. Усиновив» , — відповідаю. «А документи є? Покажи» . Я документи на стіл виклав, він уважно прочитав і … Як він кричав на цих дурнів! Я таких лайок більше в своєму житті не чув! «Виродки! — кричить. — Замість того, щоб подати руку допомоги людині, яка дитину від сирітства врятувала, ви його труїте ?! Геть звідси!!!»  Ті вилетіли кулею.

Опала змінилася турботою. Студенту виписали матеріальну допомогу і стали всіляко допомагати. Пропонували академічну відпустку для виховання сина, але Юрій попросив лише про вільне відвідування лекцій, не пропускаючи при цьому практики.

Одночасно прийшла слава — розбиратися з ситуацією навколо гнаного приймального батька-одинака до Хабаровська потягнулися запрошені студентами журналісти. Статті про вчинок Юрія з’явилися в «Тихоокеанської зірці», «Комсомольскій правді», «Новинах» і інших газетах. Студент став героєм дня.

З усіх куточків країни йому писали слова підтримки, вірші, слали іграшки, запрошували в гості … Особливо зворушило запрошення одного ветерана війни з Одеси, з вдячністю написав: «Справа, за яку ми воювали, живе!»

Галя сказала: «Давай свій паспорт, підемо в РАГС»

У травні Юрій достроково склав іспити і полетів з Богданом на Північ. І там раптом одружився.

Галя родом з Луганської області — майже землячка Юрія. На Північ потрапила теж, можна сказати, випадково. Близько дружила з дочкою замначальника Магаданського облздороввідділу і переїхала до подруги в Магаданську область, де працювала спершу в дитячому санаторії в селищі Талая, а потім пішла на службу санінструктором в частину внутрішніх військ.

Зі своєю майбутньою дружиною Юрій познайомився за пару місяців перед усиновленням Богдана, в січні, коли приїжджав на канікули. Знайомство було коротким. Ніна Олексіївна, одна з колег по колишній роботі, з якими Юра продовжував дружити і бувати на їх традиційних посиденьках, якось сказала: «Підемо в клуб — там така красуня співає! Познайомитеся!»  « Ви мені ось ці всі сватання припиніть!»  — почав відмовлятися хлопець. Але в підсумку умовили, пішов. Познайомилися, потім посиділи за одним столом, ось і все — хлопець поїхав на навчання до Хабаровська.

А коли повернувся в селище з немовлям, Галя разом з Ніною Олексіївною і величезним плюшевим ведмедем зайшла привітати. Побачила Богдана — і прикипіли до нього всім серцем. Стала приходити щодня, допомагати з дитиною.

— Так вийшло, що у нас з майбутньою дружиною якихось побачень при місяці, пояснень та іншої романтики не було, — сміється Юрій Дмитрович.

— Багато спілкувалися, подружилися. Вона питала про плани на життя, в тому числі на особисті. Я відповідав, що одружуся з тією жінкою, яка стане матір’ю моєму синові. Так і домовилися до весілля — якось все напівжартома, напівсерйозно.

В результаті Галя прийшла і каже: «Давай свій паспорт, підемо в РАГС». Пішли і розписалися. І в інститут я приїхав уже з кільцем. Як всі здивувалися! «Це ж якою треба бути людиною, щоб тебе одружити!»  Адже вони знали мене як переконаного холостяка, дуже цінував свободу.

Поки Юрій закінчував інститут, Богдан ріс, оточений любов’ю і турботою мами, тітки і бабусі. Потім тато повернувся і продовжив працювати лікарем. Через півтора року у Богдана народився брат Руслан. Ще через сім — сестра Соня. І ніхто і не думав, що через тридцять років після народження Богдана в родині з’явиться ще один син.

Я побачив очі кинутого Сергія

Крім народження дітей, за тридцять років в житті Зінчука відбулося чимало подій. Спершу захворів батько Юри, сім’я виписала його до себе на Північ, де він раптово помер. Потім небезпечно захворіла мати, треба було міняти клімат на більш теплий.

У рік розвалу Радянського Союзу Зінчуки переїхали на Україну, в Донецьку область. Юрій очолив сільську амбулаторію і обладнав її за останнім словом техніки за рахунок місцевої агрофірми. У цій же амбулаторії стали працювати фельдшерами Галина і Руслан. Професію лікаря вибрала і Соня, вступила до медуніверситету. Богдан закінчив зооветеринарний інститут, але пішов працювати в міліцію дільничним, правда потім звільнився, так і не навчившись брати мзду …

У 2013 році амбулаторія, яку очолював Юрій Дмитрович Зінчук, обслуговувала 8 сіл з населенням в 3500 осіб. В одному з цих сіл з’явилася неблагополучна сім’я — жертви чорних ріелторів. Частий випадок — квартиру переписують на нових власників, а колишніх вивозять в село і селять в якомусь з покинутих будиночків. Так і опинилися в селі давня старенька і подружня пара алкоголіків. Чоловік відсидів півжиття за злодійство і нещодавно звільнився. Дружина завагітніла, щоб жити на дитячу допомогу. У липні поступила до пологового будинку, народила і втекла разом з дитиною в село, до співмешканця.

Для районного відділу охорони здоров’я такий випадок — НС. У таких випадках на місце виїжджає комісія з чиновників і медиків, включаючи завідувача амбулаторією, на чиїй території проживає недбайлива матуся.

— Заходимо в будинок — умови жахливі. Вікна затягнуті плівкою замість скла, всюди бруд, кімнати тісні. Комісія зайнялася дитиною, а я, замість того, щоб зовні почекати, як зазвичай, чомусь вирішив оглянути інші кімнати.

Заходжу в останню — сидить в кутку старенька бабуся, а на підлозі — підліток. Грається поламаним телефоном. Дивиться на мене. І тут сталося те, що я до сих пір не можу собі пояснити. Я раптом побачив очі того самого маленького Сергійка, якого колись хотів, але не зміг усиновити …

Звичайно, це був не Сергій. І майже вже не підліток. Саші, старшому синові породіллі, яка втекла, тоді як раз тільки виповнилося 18 років. До 15 він жив благополучно — з бабусею. Потім бабуся померла і три роки хлопець буквально жебракував. У цей день він приїхав провідати маму, якій ніколи не був потрібен.

А зустрів батька.

Хочу, щоб ви були моїм татом

Голодному хлопчині (не їв чотири дні і взагалі  «звик голодувати» ) лікар залишив трохи грошей — скільки було з собою, і номер телефону. Сім’ю з новонародженим забрали в місто. Перед цим міліції вдалося дізнатися телефон тих самих чорних ріелторів, з чиєї вини сім’я опинилася в глухому закутку.

Юрій Дмитрович попросив дільничного передати трубку і дуже жорстко поговорив з шахраями. А на зворотному шляху подумав з тривогою: а ну як ці кримінальні елементи, зрозумівши, що на них вийшли, приїдуть і заберуть свідків? Повернувся, забрав Сашу. І мав рацію — голова сільради потім розповідав, як на наступний день в село нагрянули підозрілі типи, але в хатці нікого не знайшли …

Розібравшись з неблагополучною сім’єю, Юрій Дмитрович повернувся в амбулаторію, де його чекав уже нагодований Галиною Саша.

—  Кажу йому: «Синку, що будемо робити? Як далі?»  А він і відповідає:  «Я хочу, щоб ви були моїм татом». Мені ніхто в житті такого не пропонував. Що було робити? «Ну, — кажу, — якщо хочеш, я тебе заберу».

Дружина спочатку чинила опір. Але Юрій Дмитрович і тут показав себе людиною вчинку, вже прийняв рішення:  «Я сказав! Не сперечайся і неси бензилбензоат, обробляти цього Мауглі будемо» .

Саша і справді був як Мауглі з міських джунглів — в драному лахмітті, вошивий, весь в корості … Останнє турбувало особливо — тільки недавно в лікарні від сепсису на тлі корости померла сільська дівчинка. Загалом, хлопчину відмили, вигодували, вилікували, одягнули …

Через час лікар Зінчук його офіційно усиновив, дав своє прізвище і по-батькові. Найважче виявилося соціалізувати і навчити життя. Роки безпритульності не пройшли даром, хлопець ще довго залишався наївною дитиною, розповідає Юрій Дмитрович.

— Сашка вже жив з нами, навчався на зварника і подружився з дівчинкою. А тій раптом знадобилося кудись поїхати, але грошей на дорогу не було, попросила Сашу допомогти. Так той, недовго думаючи, взяв з дому золото і відніс в ломбард.

Вдома скандал —  «Такий-сякий, злодій!»  Та не злодій він, хлопці! Просто дитина така — всім допомогти хоче. Таке лицарство, юнацький альтруїзм.

З родиною новий син злився не відразу. Кілька разів зривався, йшов. Перший раз — влітку 2014 року. Поїхав до матері в Донецьк. В цей час на Донбасі почалася війна. Зінчуки поїхали в Київ, і зв’язок з Сашком перервався. Він загубив телефон, а у Юрія Дмитровича зіпсувалася сім-карта. Обидва змінили номери і не могли один одному додзвонитися. Два місяці обидва страждали від розлуки. Нарешті, Саша здогадався зареєструватися в «Однокласниках» і знайти там батька.

— Почали листуватися, і я відчуваю, що говорю абсолютно з іншою людиною. Він за цей час сильно подорослішав. Кажу: у тебе, синку, є два варіанти: або ти зі мною будеш людиною, або залишайся, але тоді пропадеш і зіп’єшся. І він наважився.

Я йому вислав паспорт, передав речі. А коли він написав:  «Тату, я твої речі нюхав, вони тобою пахли» , то я заплакав …

Ти мене побив — значить, я тобі не байдужий

Другий раз Саша намагався пожити окремо від сім’ї вже в Києві. Вистачило його на півтора тижні, повернувся. Але адаптуватися до нормального життя все одно було складно. Хлопець не знав, що таке робота, як туди влаштовуватися, навіщо потрібна трудова книжка … Влаштувався в супермаркет — зробив сам собі запис у трудовій.

Приховував, що прогулював роботу, зарплату майже не отримував. Справа йшла до звільнення. Юрій Дмитрович запідозрив недобре, пішов до керуючої і все дізнався. Повернувся додому на взводі, а там і так гаряче — Соня з Русланом сваряться. Заспокоїв старших і взявся за молодшого. Розбір польотів закінчився для батька зривом — схопив ремінь і відшмагав сина. Той утік з дому на всю ніч. А вранці вийшов на роботу і почав сумлінно працювати …

З тих пір пройшло більше року. Сашу немов підмінили. Працює щосили, несе гроші в будинок, робить кар’єру — освоїв професії продавця-консультанта, приймальника товару, оператора, зараз стажується на заступника керуючої магазину. Став дуже акуратний, охайний, стежить за собою. Пише вірші і музику, читає реп, виступає на концертах. І дуже любить і цінує родину. Як і сім’я — його. Юрій не може нахвалитися сином.

— Я просто вражений! Від колишнього Мауглі нічого не залишилося — хороший, слухняний хлопчик. Жадібно все осягає, вбирає. Соня його всьому вчить. Ходимо з ним до театру, на балет — адже він всього цього раніше не бачив.

Довго не міг пробачити себе за агресію, за той біль, який я йому завдав. Серце боліло: улюблену дитину — взяти і відлупцювати. А потім якось він мені каже:  «Знаєш, я тебе люблю» . «За що ж ти мене любиш? Я ж тебе відшмагав»«Значить, я тобі не байдужий. Значить, я тобі дорогий… »

Юрій — це і є Георгій

А ще у Юрія Дмитровича є названий син. Правда, він живе далеко від «другого батька», але любить і молиться за нього. В один з найстрашніших днів кінця серпня 2014 року, після ночі гуркоту і розривів навколо села, до амбулаторії прийшов солдат-строковик, який вижив, з розбитого на шляху до Донбасу загону кадрової української армії.

У сусідніх селах його товариші по службі поодинці і групами потрапляли в полон, а цього наляканого до жаху хлопчину сім’я лікаря врятувала. Нагодували, переодягли, сховали, а через кілька днів передали батькам, які приїхали. 

А ті розповіли, як, не будучи в силах перешкодити відправці сина на війну, при розставанні наділи йому на шию ладанку із зображенням святого великомученика Георгія Великомученика. «Нехай, синку, вбереже тебе святий Георгій!»  І святий вберіг, послав Георгія на допомогу. Адже ім’я Юрій — це і є Георгій.

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: