Галина давно хотіла повернутися в село до батьків. Адже життя в місті таке нудне, монотонне, не цікаве. Всі кудись поспішають, постійні корки на дорозі, шум автомобілів, крики. Ні, вона любила жити в селі. Для неї це було наче особистий рай.
Тому коли донька Ангеліна вийшла заміж, жінка віддала молодятам свою квартиру та повернулася до батьків.
– Мамо, а що, Петренки хату продали?
– Так, доню. Вони переїхали закордон. Їх син у Польщу забрав. Тут мало такої молоді залишилося, всі розлетілися по світу. Тільки от ми, старенькі, зосталися.
– Мамо, ну які старенькі? Ти ще мене переплюнеш.
У хаті Петренків жив вже інший чоловік – Василь. Мама розповідала, що він рік тому переїхав.
– Сам, розлучений. Ти придивися до нього!
– Мамо, я вже вдруге на ті граблі не стану. Вистачило мені першого чоловіка. А зараз для себе хочу пожити.
– Але він такий вправний господар.
– Ага, дуже сумніваюся, що чоловік у 50 років вміє і город сапати, і посуд помити, і вечерю приготувати.
Через декілька днів Галина особисто познайомилася з сусідом. Батьки тоді поїхали до родичів на гостину, вона сама була в хаті. Хотіла приготувати борщик на вечерю, а солі нема. Магазини вже зачинені, комендантська година.
Тому зайшла до хати Василя. Вже на вулиці помітила, що чоловік дійсно вправний господар – все чистенько, квіти висаджені, дерева побілені, пес гарну будку має. “Ну золоті руки у сусіда, мама мала рацію”.
– Хто тут? Зараз пса спущу!
– Не кричіть, то я, ваша сусідка. У вас солі нема?
– А ви…Ви донька Романа та Людмили?
– Так. Ну я вже тут місяць живу.
– Господи, вибачте, що так кричав. Проходьте, я вас чаєм пригощу.
На кухні було затишно та світло. Чашки та тарілки під лінійку стояли у шафі, килимок чистий. Василь пригостив жінку пиріжками та чаєм. Ще й подарував велику банку домашнього меду.
– Я сам пасіку зробив. Вони трохи мене можуть вжалити, але то таке. Певно, ще бояться. А ви сюди надовго?
– Переїхала назовсім. Донька доросла, заміж вийшла. То хай вже без мене живуть. А я батькам допомагатиму.
– Ну якщо вам потрібна допомога, то знаєте, де шукати. І цей, я вас до хати проведу.
– Так йти 5 метрів, я са..
– Ні, не сперечайтеся. Я проведу!
Після того чоловік часто заходив до Галини. То просив сіль позичити, то цукор закінчився. То приніс квіти зі свого саду просто так.
– Галинко, ну він дивися, як до тебе залицяється.
– Мамо, мені зараз не до кохання-зітхання. Краще дай сапку, я на город піду.
Однак, жінка відчувала якусь симпатію до Василя. Красивий, розумний, хазяйновитий. Зараз не знайдеш такого чоловіка, який може і дрова нарубати, і їсти зварити. А Василь все-все міг.
Тільки боялася відкритися новому чоловікові. Адже колишній декілька років тому їй зрадив, втік з коханкою геть. Так вона вирішила, що не хоче більше нікого кохати. Але хіба можна керувати серцем? То воно людиною керує!
Тому вирішила дати Василеві шанс. То він їй лавочку поставить біля хати, то допоможе на городі. Сам приходив, підставляв сильне плече. А через рік вони побралися. Чоловік тепло прийняв Ангеліну в родину, називав донькою.
Були сусіди, які любили кісточки обмивати молодятам. Бо де таке бачено, аби в 40 з хвостиком заміж виходити? Однак, Василеві та Олені було до одного місця ті плітки. Вони нарешті знайшли щастя. Любили, цінували один одного.
І таке в житті буває, що не з першого разу своє кохання зустрічаєш. Головне – дочекатися. Раптом ваш майбутній чоловік живе у сусідньому будинку?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!