Свекруха: «Я вагітна. Не знаю від кого»

Це була звичайна неділя. Мама чоловіка, Людмила Федорівна, як завжди, прийшла до нас побачитися з онуками. Тільки ось вид у неї був якийсь нездоровий. У той день, зазвичай весела і балакуча свекруха, зовсім не посміхалася і не розповідала останні плітки, почуті від її улюбленої сусідки Галі.

— Може, чаю з зефіром? — запропонувала я матері Віктора.

— Не відмовлюся, — не піднімаючи очей відповіла вона.

Людмила Федорівна сіла за стіл, відкусила шматочок солодких ласощів і, раптом, зіскочила зі столу і побігла в бік туалету.

— Що це з нею? — запитала я у чоловіка.

— З’їла, напевно, щось не те, ось і прихворіла.

Через кілька хвилин мама чоловіка повернулася на своє місце.

— Отруїлася, напевно? У тебе температури немає? Давай поміряти! — дбав про неї син.

— Ні-ні, дякую, синку. Я не хвора.

— А що вид такий втомлений? — Не вгамовувався Вітя.

— Я … — забарилася мати.

— Що?

— Я вагітна. Не знаю від кого, — випалила свекруха.

Від почутого у мене з рук випала кружка. Але ніхто навіть не звернув увагу на дзвін розбитого скла.

Ось це новини. А що, таке буває? Людмилі Федорівні було вже 56 років. Вона жила тихим, спокійним життям. Робота, дім, а по неділях — прогулянки з улюбленими онуками. Але, мабуть, ми не до кінця знали, чим живе самотня жінка.

Всі мовчали, а свекруха тихенько схлипувала.

— Почекай, мама! А ти впевнена? Може це якась помилка? — порушив мовчанку чоловік.

— Ні, — махнула головою Людмила Федорівна і простягнула нам протокол УЗД.

У висновку було написано: «Вагітність 11 тижнів».

— А хто може бути батьком дитини? — запитав її син.

— Або Павло Віталійович, або Ігор Сведріцький, або Антон Кір’янов, — протараторила мати.

На цей раз гуртка випала з рук чоловіка. Було чому дивуватися.

Ну, гаразд, Павло Віталійович: сусід Людмили Федорівни, чоловік в роках, теж самотній. Це ми могли зрозуміти. Але Ігор і Антон! Молоді хлопці працювали на тому ж складі, де і мама чоловіка. Ігор був наших років — років 25 йому. А Антон, взагалі недавно з армії повернувся. Йому ледь 20 виповнилося.

— Так, добре. Що лікарі кажуть? — Вітя продовжував розпитувати свою маму.

— Кажуть, що організм у мене здоровий, дитину виносити зможу. Тільки потрібно особливий догляд. З малюком по УЗД все в порядку, розвивається добре.

— Що думаєш?

— Буду народжувати, — впевнено відповіла свекруха, — А як народиться, зроблю тест ДНК. Аліменти мені, звичайно, не потрібні. Так, для себе. Хоч знати, яке по батькові дати синові чи доньці.

З цього моменту в нашій родині почалося нове життя. Ми всі з турботою і розумінням ставилися до свекрухи в її цікавому положенні. Ми навіть знайшли хорошого платного лікаря для неї, який погодився вести вагітність.

Незабаром у Людмили Федорівни округлився живіт. Було дивно на неї дивитися, але ми намагалися не показувати свого нескінченного подиву і, звичайно, простої людської цікавості.

Свекруха намагалася приховати свій живіт в широкому одязі: все боялася, що її три підозрюваних батька побачать її положення.

— Навіть не знаю, як повідомити начальству, що в декрет йду, — нарікала вона, поїдаючи ще зелену полуницю, — звільнитися чи що … Але тоді і допомогу не буду отримувати … А жити на щось треба.

Про вагітність Людмили Федорівни дізналися рівно в той день, коли вона принесла на роботу лікарняний. Звістка про те, що 56-ти річна працівниця складу чекає дитину, розбурхала всю компанію. Особливо хвилювалися Ігор Сведріцький і Антон Кір’янов.

У той день, коли свекруха йшла в декрет, в нашій з чоловіком квартирі з’явився несподіваний гість. На порозі стояв Ігор. Той самий, один з передбачуваних батьків дитини. Він не знав про пригоди Людмили Федорівни і був упевнений, що жінка вагітна від нього.

— Я готовий платити аліменти, утримувати Вашу маму, але одружуватися я не буду. Дитину вона може записати на мене, але я не буду мати ніякого відношення до її виховання, — заявив 25-річний хлопець.

— Добре, — спокійно відповіла я. — А чому Ви самі це не скажете Людмилі Федорівні?

Ігор опустив очі. Стало ясно: йому було соромно і боязко йти до матері його дитини.

— Справа Ваша. У будь-якому випадку, Вас ніхто не примушує до спілкування з сином або дочкою, — додала я, не дочекавшись відповіді на своє питання.

На цьому ми мило розпрощалися, і я закрила двері за хлопчиною. Як раптом, в двері знову подзвонили. Це був Антон Кір’янов. І він був не один, а зі своєю мамою.

— Я готова Вам заплатити стільки, скільки Ви побажаєте, але, будь ласка, нікому і ніколи не кажіть, що Ваша мати чекає дитину від мого сина! У нього дівчина є, у них весілля скоро! — просила мама Антона.

Ну і деньок сьогодні. А що, сам молодий татусь язик проковтнув? Стоїть собі тихесенько біля маминої спідниці, очі в підлогу, як першокласник. Ну і мужики нині пішли. Ще й весілля у нього на носі. Куди котиться цей світ.

— Нам грошей не треба, — сказала я. — Прощайте. Ми Вас не знаємо, Ви нас теж.

Я зачинила двері перед їх носом. Мене розбирала злість. Ні, ну зрозуміло, Людмила Федорівна накоїла справ, але з мужиками-то нині що трапилося? Ніхто не хоче брати відповідальність за свої вчинки. Тільки нити вміють.

Через пару годин прийшов і Павло Віталійович. У його руках були торт і квіти.

— Це Вам, — простягнув він букет, — мене звуть Павло, а ви, ймовірно, невістка Людмили Федорівни.

— Так, все вірно.

— Пустите?

— Звичайно, проходьте, зараз чай поставлю, — поспішила я.

— Сьогодні я дізнався, що Людочка … Вибачте, Людмила вагітна, — почав він здалеку.

— І що Ви думаєте з цього приводу? — запитала я командирським голосом.

Чоловік посміхнувся і сказав:

— Я щасливий! Діти — це дар. І нехай Вас не бентежить наш вік. Я впевнений, ми станемо відмінними батьками для цього малюка.

Я оторопіла. Невже, в цьому світі ще залишилися справжні чоловіки.  Адже дитина, може бути і не від нього … Гаразд, нехай самі розбираються.

— Ми дуже раді, — підбирала я слова для відповіді. — Ну, а до нас навіщо Ви прийшли?

— Запросити Вас на наше весілля. Ось запрошення! Ми збиралися прийти разом з Людою, але вона захворіла і в останній момент залишилася вдома.

Ось це так! Так він вже і пропозицію їй зробив, і навіть в РАГС зводив! Моїй свекрусі явно пощастило з чоловіком.

Через місяць відбулася урочиста реєстрація наших молодят. А ще через місяць Людмила Федорівна народила прекрасну дівчинку, Василину Павлівну. І знаєте, вона була на диво схожа на Павла Віталійовича. Тест ДНК підтвердив: це була дійсно його рідна дочка.

Зараз дівчинці вже 5 років, вона ходить в садок і займається спортом. Нещодавно Василина отримала перше місце на змаганнях з художньої гімнастики. Тренери кажуть, що у неї велике майбутнє.

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  У світі, де батьки відмовляються від рідних дітей, люди, подібні Вам, на вагу золота