Таке можуть зрозуміти тільки мами

Дзвонить зі школи. 
-Мам, я вже все. Їду додому. 
Додому їхати тридцять хвилин. Проходить півтори години. Дзвоню. 
-Алло! 
На задньому фоні — шум, мат, крики. 
-Ти де? 
-Скоро буду, чекай. 
І кидає трубку. 
Передзвонюю. Абонент недоступний.

Мами, скільки вам потрібно часу, щоб накрутити себе до такого стану, коли клубок у горлі і з рук все валиться?

Мені — рівно десять секунд. Може, трохи більше. 
Далі уява починає малювати дике — вплутався в бійку. Напали. Пограбували. Сталося щось жахливе. Щось непоправне.

Одягнутися. Бігти. Куди? По маршруту автобуса. Облазити прилеглі під’їзди. Зателефонувати класному керівнику. Ні, спочатку в міліцію. Ні, другу сім’ї, слідчому. Щоб запеленгували телефон. Цікаво, можна запеленгувати телефон, якщо він відключений?

Видивляєшся підступи до під’їзду. Під’їздів два, бігаєш з однієї кімнати в іншу. Паралельно набираєш знову. І знову. Абонент недоступний. Проходить ще двадцять хвилин напруженого очікування.

Натягуєш джинси. Кофту. Береш паспорт. Ключі. Бігаєш по квартирі в пошуках телефону. Перериваєш все догори дном. Телефон як в воду канув. Зриває з ліжка покривало. Щось заважає тобі ритися у білизні. Ах, це телефон. Ах, ти весь цей час тримала його в руці. Зривали з вішалки пальто. Не плакати. Тільки не плакати. Господи, а я з ранку накричала на нього за те, що постіль не заправив. Здалося мені це ліжко! Ніколи, ніколи, ніколи більше не буду його сварити. Синочок, синочок.

Дзвонить домофон. 
-Так? 
-Французький іноземний легіон вітає вас! 
-Ти де був??? 
-Мам, відкрий, тут люди чекають, — пасує французький іноземний легіон.

Знімаєш з себе пальто. Ідеш відкривати тамбурні двері. 
-Вб’ю! — обіцяєш собі з похмурою рішучістю. 
Виходить з ліфта. Двометровий хлопець. Важкий рюкзак за спиною. Кишеня куртки підозріло відстовбурчена. 
-Ти де був? — видихаєте Змієм Гориничем. 
-Мам, я вирішив на додатковий з історії залишитися. 
-А попередити не міг? 
-Ну, все дуже спонтанно сталося. Ось і не встиг. А коли схаменувся — дзвінок уже пролунав. 
-А смску скинути? Щоб я не хвилювалася? 
-Мам, ти ж знаєш, що на уроках не можна телефонами користуватися! 
-Ти мені потім дзвонив, а там хтось матом лаявся! 
-А, це алкаші на зупинці щось не поділили, от і кричали один на одного. Я хотів тобі сказати, але телефон розрядився.

Стоїш, хапаєш ротом повітря. 
-Це тобі, — дістає з кишені морозиво. І посміхається широко-широко. 
Посмішка у нього моя. І мого батька.

Років зо три тому з грошима було зовсім туго, йшов погуляти з друзями, брав з собою 50 гривень. Повертався з шоколадкою. Не знаю, як примудрявся заощадити. Але завжди приходив з шоколадкою. Простягав її мені на порозі. 
-Мамочка, це тобі.

Це мені, так. Мені, моє, про мене.

Це — на все життя. На все моє благословенне, осяяне щастям материнства життя. Навчитися б ще не накручувати себе так.

Автор: Наріне Абгарян, письменниця

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  32 мільярди доларів – такого пожертвування світ ще не бачив