Треба просто навчитися любити — і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться

Мене везли на кріслі по коридорах обласної лікарні.

— Куди? — запитала одна медсестра іншу. — Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася.

— Чому ж в загальну, якщо є можливість в окрему?

Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я несказанно здивувалася. Це вже потім я дізналася, що в окрему палату переводили вмираючих, щоб їх не бачили інші.

— Лікар сказала, в окрему, — повторила медсестра.

Але тоді я не знала, що це означає, і заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула повне умиротворення вже тільки від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна, і вся відповідальність моя зійшла нанівець.

Я відчула дивну відстороненість від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене ніщо і ніхто не цікавив. Я знайшла право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я.

Зникли проблеми, зникла метушня, зникли важливі питання. Вся ця біганина за миттєвим здавалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, по той бік …

І тоді завирувало навколо справжнє Життя! Виявляється, це так здорово: спів птахів вранці, сонячний промінь, що повзе по стіні над ліжком, золотисті листя дерева, що махають мені у вікно, глибинно-синє осіннє небо, шум раннього міста — сигнали машин, цокання каблучків по асфальту, шурхіт листя під ногами … Господи, яке чудове Життя! А я тільки зараз це зрозуміла …

— Ну і нехай тільки зараз, — сказала я собі, — але ж зрозуміла же. І у тебе є ще пара днів, щоб насолодитися ним, і полюбити його всім серцем!

 Відчуття свободи і щастя, що охопило мене, вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже Він зараз був до мене ближче всіх.

— Господи! — раділа я. — Дякую Тобі за те, що Ти дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи і дзвінкої висоти одночасно. Світ дзвенів і переливався золотим світлом Божественної Любові. Я відчувала ці потужні хвилі її енергії. Здавалося, Любов стала щільною і, в той же час, м’якою і прозорою, як океанська хвиля.

Вона заповнила весь простір навколо, і навіть повітря стало важким і не відразу проходило в легені, а втікало повільним пульсуючим струменем. Мені здавалося, що все, що я бачила, заповнювалося цим золотим світлом і енергією. Я любила. І це було подібно злиття мощі органної музики Баха і мелодії скрипки, яка летить вгору. 

Окрема палата і діагноз «гострий лейкоз 4-го ступеня», а також визнаний лікарем необоротний стан організму мали свої переваги. До вмираючих пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулася прощатися низка скорботних родичів. Я розуміла їх труднощі: ну про що говорити з вмираючою людиною, яка, тим більше, про це знає. Мені було смішно дивитися на їх розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх всіх? А найбільше на світі мені хотілося поділитися з ними любов’ю до Життя — ну хіба можна не бути щасливим просто від того, що живеш? Я веселила рідних і друзів як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Всі, слава Богу, реготали, і прощання проходило в атмосфері радості та достатку. Десь на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. За цим заняттям і застала мене лікар, влаштувавши істерику, що мені не можна вставати.

Я щиро здивувалася:

— Це щось змінить?

— Ну … Ні, — тепер розгубилася лікар. — Але ви не можете ходити.

— Чому?

— У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Пройшов відведений мені максимум — чотири дні. Я не вмирала, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

Лікаря було шкода. А Любов вимагала радості оточуючих.

— Лікарю, а якими ви хотіли б бачити мої аналізи?

— Ну, хоча б такими.

Вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри, те — що повинно бути. Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася співчутливо на мене, щось пробурмотіла і пішла.

А в 9 ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

— Як ви це де …

— Аналізи! Вони такі, як я вам написала.

— Звідки я знаю? А що, хороші? Та й яка, на фіг, різниця?

Лафа закінчилася. Мене перевели в загальну палату (це там, де вже не вмирають). Родичі вже попрощалися і ходити перестали.

У палаті перебували ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки, і активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було терміново щось робити.

Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала, і голосно повідомила:

— Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

По палаті поплив запах свіжого сміху. До столу невпевнено підтягнулися інші.

— І правда, знімає?

— Угу, — зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А хрін його знає …»

Кавун соковито захрустів.

— І правда, пройшло! — сказала та, що лежала біля вікна і ходила на милицях.

— І в мене. І у мене, — радісно підтвердили інші.

— Ось, — задоволено закивала я у відповідь. — А ось випадок у мене один раз був … А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра і обурилася:

— Ви коли іржати перестанете? Ви ж всьому поверху спати заважаєте!

Через три дні лікар нерішуче попросила мене:

— А ви не могли б перейти в іншу палату?

— Навіщо?

— У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.

— Ні! — закричали мої сусідки. — Не відпустимо.

Не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди — просто посидіти, поговорити. Посміятися. І я розуміла, чому. Просто в нашій палаті жила Любов. Вона огортала кожного золотистою хвилею, і всім ставало затишно і спокійно.

Особливо мені подобалася дівчинка-башкирка років шістнадцяти в білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом.  Кінці хусточки, які стирчали в різні боки, робили її схожою на зайченя. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє посміхатися.

А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши шикарний стіл, який увінчували пляшки з комісіями, від якої ми швидко захмеліли, а потім перейшли до танців.

Прийшовши на шум черговий лікар спочатку очманіло дивився на нас, а потім сказав:

— Я 30 років тут працюю, але таке бачу вперше. Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла по коридору і так любила все, що бачила: і книги, і компот, і сусідку, і машину у дворі за вікном, і старе дерево.

Мені кололи вітаміни. Просто треба ж було хоч щось колоти.

Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки дивно косилася, проходячи повз, і через три тижні тихо сказала:

— Гемоглобін у вас на 20 одиниць більше норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. За ідеєю, виходило, що вона дура, і помилилася з діагнозом, але цього бути ніяк не могло, і це вона теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

— Я не можу вам підтвердити діагноз. Адже ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути!

— А який у мене тепер діагноз?

— А я ще не придумала, — тихо відповіла вона і пішла.

Коли мене виписували, лікар зізналася:

— Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких.

З нашої палати виписалися всі. А по відділенню смертність в цьому місяці скоротилася на 30%.

Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Здавалося, що я почала дивитися на світ зверху, і тому змінився масштаб огляду того, що відбувається.

А сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити — і тоді твої можливості стануть безмежними, і бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю, і нікого не будеш обманювати, не будеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто, і так все складно!

Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати …

Автор: Людмила Ламонова

НАС ЦІКАВИТЬ ВАША ДУМКА, ПИШІТЬ В КОМЕНТАРЯХ

ЧИТАЙТЕ:  15 кумедних порад про те, як зробити життя трохи простішим