Я всю дорогу за вами бігла, хотіла сказати

Пішов сьогодні одного чоловічка на станцію зустріти, йду по підземному переходу, дивлюся, — попереду мамашка з коляскою по сходах піднімається. І так вона надривно цю коляску по сходах за собою тягне, Тигда-Тигда, Тигда-Тигда, у дитинки тільки голова туди-сюди клац-клац, клац-клац. Просто немає сил дивитися. Підстрибую, коляску хвать. Але ж не можна, спина у мене хвора. Але ніяк повз пройти не можу, обов’язково треба свої чудові душевні якості проявити. Ну так, що по суті вага-тієї дитинки? Не зламаюся.

Коротше, хапаю коляску цю з дитиною, тільки пару кроків зробив, відчуваю — бемц! Зараз у мене або пупок розв’яжеться, або залишки хребта в штани посипляться. Просто якийсь неймовірно важкий малюк попався. А на вигляд так і не скажеш. Зовсім ніби звичайний карапуз. Сидить такий, не боїться ні крапельки. Дуже хороша дитина. Не дитина, ангел. Але дуже важкий. І дивиться так серйозно, десь навіть зі співчуттям. «Що мовляв, дядько, важко? Терпи тепер. Хто ж тебе змушували чужу дитину хапати?»

І ось лину я значить з цією дитинкою по сходах вгору, а мамашка десь ззаду — «Чоловік! Ой, чоловік!». Та чи до мамашки мені? У скроні тільки одна думка б’ється — тільки б добігти. Тільки б не впустити. Тільки б не впасти замертво.

Остання сходинка, уффф! Добігли, слава богу. Коляску на землю ставлю, в спині хрест, нахиляюся до малюка, питаю: «Що ж ти важкий-то такий?» Той очима хлоп-хлоп, а мамашка ззаду, захекавшись:

— Ой, чоловік, спасибі вам!

А у самій щоки аж палають. Чи то від морозу, чи то про бігу, чи то від сорому.

— Я всю дорогу за вами бігла, хотіла сказати! Там в колясці, в піддоні, — мішок картоплі! Ви не важко було?

Мені? Важко? Та ладно! Якийсь мішок картоплі. Не цемент ж, не бліни від штанги. Що ще і возити в дитячій колясці, як не картоплю? Ну не памперси ж справді!

Так я подумав, але вголос звичайно сказав:

— Ну що ви! Я навіть не помітив.

І хрустячи четвертим хребцем, незламною ходою Дарта Вейдера пішов своєю дорогою.

Усе? Ні!

Іду назад, думаю — хрін я більше через ваш підземний перехід піду. З вашими колясками, мамашками, какашками, картоплею, нахрен! Напряму піду, по шляхах. Іду, сніжок валить, рейки блищать, навколо ні душі, краса. І раптом звідки не візьмись — «Синоооок!» Так що ж за день такий?

Дивлюся — барабулька. Стаааааренька, ледве ноги переставляє. Звідки взялася — незрозуміло. Тільки що не було, і нате. Навмисно мене чатувала чи що? «Ой, синку! Дай бабусі руку! Слизько — жах! Зовсім щось ноги не слухають!»

Ну що ти будеш робити? Оглянувши уважно бабусю на предмет піддону з картоплею, і нічого підозрілого не виявивши, подав руку. Тільки ми один шлях здолали, тут назустріч група лосів. Школярі, але здоровенні, кожен вищий за мене, чотири штуки. Йдуть, сміються, веселі, може з тренування. Тут вже я не розгубився. Кажу — Егегей, тимурівці! А ну швиденько, допомогли бабусі через рейки перебратися!

Ті навіть не забарилися. Моментально взяли барабульку в кільце, під руки хвать, і яааак поперли! Тільки сніг з-під копит. Чую через сміх:

— Бабуся, та ви ногами щось не дригаєте! Ви їх просто підібгайте!

Я ще встиг крикнути вслід:

— Е, пацани, це не конрстрайк, це справжнісінька бабуся!

Але вони вже мчали десь далеко по смузі відчуження, дбайливо стискаючи бабусю міцними тренованими плечима.

А я йшов не поспішаючи, вслухаючись в свій четвертий хребець, і думав, що допомагати людям це звичайно добре і правильно. Але при цьому потрібно неодмінно уточнювати, що у них там в піддоні.