– Хто таке бачив? Дожилися! Рідна донька нишпорить в речах матері! Сором! – кричала та. Донька пробувала виправдовуватися і пояснити, що вона тут ні до чого, але її ніхто не хотів слухати. Через нерви й переживання вона втратила свідомість, коли прийшла на роботу.
Вчителі викликали швидку допомогу. Медики привели Яну до тями й пропонували їй поїхати в лікарню, але та відмовилася.
Директорка школи запропонував своїй колезі допомогу:
– Я можу повести вас додому, – сказала Оксана Степанівна.
– Ні, не треба. Я не хочу туди повертатися, – сказала Яна.
Після цього розпочалася довга розмова, під час якої вчителька нарешті розповіла про свої почуття і життєві труднощі.
Ввечері їй все ж довелося повернутися додому, але там ніхто навіть не подумав запитати, як у жінки справи. Натомість матір з чоловіком накинулися із претензіями:
– І де це ти лазиш до ночі? Хто вечерю буде готувати? Скільки можна на тебе чекати?!
– Чаю мені зроби, – кинув Михайло.
У цей момент Яна нарешті зрозуміла, що вона в цьому домі – ніхто. Їй більше не хотілося бути прислугою, тому вона вирішила, що прийшов час все змінити. Жінка дочекалася миті, коли нікого не було вдома і разом зі своїми речами подалася світ за очі.
Перед тим, як сісти в потяг, Яна позбулася старої сімки. Вона хотіла залишити минуле позаду і зі спокійною душею відправитися в майбутнє. У невеликому містечку біля гір на неї чекала подруга Оксани Степанівни, яка також була директоркою школи. Вона забезпечила жінці робоче місце.
Тепер Яні навіть дихалося легше. Її життя заграло новими фарбами. Жінка насолоджувалася кожною миттю і робила тільки те, що приносило їй задоволення.
Чи правильно зробила жінка, коли прийняла рішення про втечу? Як би ви вчинили на її місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!