Мені було 10, коли батьки розлучилися. Чесно, я тоді не могла ні їсти, ні спати, постійно ходила і плакала. Адже просто мій ідеальний світ зруйнувався в один день. Молодшій сестричці було тоді 4 і вона не розуміла, що відбувається.
Тато потім зібрав речі та переїхав геть. Він до нас не телефонував, не приїздив у гості. От наче просто забув про мене та Софійку!
У гості приїздила бабуся Василина. Поки мама працювала на роботі, то бабця з нами гуляла, допомагала робити домашнє завдання, забирала зі школи. Я відчувала, що бабуся намагається якось замінити нам тата. Постійно купувала дорогі іграшки, ляльки, запитувала “а вам добре?”. Ще й любила читати казки на ніч.
Через 2 роки мама вдруге вийшла заміж, вітчима звати Роман. Він дуже добре до нас ставився, передавав через маму шоколадки, печиво, якісь солодощі. Або запрошував у парк розваг, подивитися мультики в кінотеатрі, їздили навіть у гори.
З молодшою Софією він швидко знайшов спільну мову. Ну а що ще дитині треба для щастя, якщо дядько купує все, що та захоче. Ляльки, книжки, розмальовки, кіндер-сюрпризи. А я от до Романа ставилася трохи прохолодно, з таким призрінням. Адже раптом він знову нас покине так само, як тато?
Після 11 класу я вступила до університету у Чернівці. Провчилася там 4 роки, але повернулася додому. Роман і сам від мене відвик, ми навіть якось не могли поговорити на якісь звичні теми, типу про погоду чи друзів.
Однак, я і так мало часу проводила вдома, адже тоді зустрічалася з хлопцем Петром. Через рік стосунків він зробив мені пропозицію, зіграли весілля. Мама віддала нам свою двокімнатну квартиру, а сама переїхала з вітчимом у Грабовець. Софія тоді переїхала на навчання до Києва, не планувала повертатися додому.
У Грабівцях Роман мав хату. Тим паче, мама давно мріяла вирватися з Тернополя та пожити у спокійнішому місті. Ми допомогли перевезти меблі, купили шафу та пральну машинку.
І так батьки жили 10 років. Ми приїздили у гості, мама давала нам гостинці з городу.
Але декілька місяців тому не стало мами. Вона важко хворіла, ні операції, ні дороге лікування не допомогло. І я сама розуміла, що матусі залишилося не так багато. Мені та Софії залишалося тільки одне – помолитися за її упокій, все організувати.
Так, як Софія живе та працює в Іспанії, то вкрай рідко приїздить. А в мене троє дітей, собака, чоловік, хатні справи… Тому до вітчима я приїздила останній раз, коли було 40 днів за мамою. Цього тижня чоловік сам запропонував провідати Романа, малюки скучили за дідом. Я попередила вітчима, що ми приїдемо.
Але коли я переступила поріг хати, то ледь впізнала Романа. Так посивів, вже зморшки, руки трусяться, дуже схуд. Наче ми не бачилися декілька років, а не декілька місяців. Йому важко навіть піднятися з дивану. Хата дуже занедбана, все заросло травою, валяється сухе гілля на вулиці. Паркан дуже скосився, тримається там на доброму слові.
Мені з одного боку шкода вітчима. Ну він так важко переніс втрату мами, не хоче ніяку жінку собі шукати.
І постало питання – що з ним робити? Софія не може забрати вітчима в Іспанію, бо сама працює багато. Ну і живе вона у звичайному гуртожитку для заробітчанок.
А ми… Ну куди ми заберемо Романа? Квартира на 2 кімнати, троє дітей і ми. Де Роман ночуватиме? На кухні? Я ледь ради даю з наймолодшим, а тут ще хвора, літня людина.
Я почала шукати різні пансіонати, спеціальні будинки для хворих людей, комплекси. Однак, така ідея не сподобалася ні Софії, ні Роману.
– То вітчим про нас стільки років турбувався, а ти його здати геть хочеш? Де твоя совість?!
– Сестричко, а що мені з ним робити?
– Як що? Ти хіба забула, що мама з вітчимом тобі квартиру віддали?
– А це тут до чого?
– Ти повинна забрати вітчима!
Мені не шкода для Романа виділити гроші на пансіонат. Тим паче, у пансіонаті працюють досвідчені лікарі, медсестри. Щось трапилося – одразу допомогли. І я буду провідувати Романа, бо пансіонат у нашій області.
Але ні сестра, ні Роман, ні інші родичі мене взагалі не підтримують. Тільки от чоловік Петро нічого поганого не казав.
Як мені ще переконати родичів? Хіба вони не розуміють, що Роман для мене буде тягарем? А пансіонат – це чудовий вихід.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!