10 років відпахала на чоловіка і його сім’ю в кафе. І торти пекла, і борщі варила, і столи накривала, а мені так “віддячили”…

Схоже, мені хтось давним-давно поробив. Інакше я не можу пояснити все те, що вже так багато років відбувається у моєму житті.

Батьки мої щось не поділили, ще коли я була малою, та й розпрощались назавжди в один прекрасний день. Тато спершу підтримував нас, але потім мама почала пити, пустилась берега… Ростила мене бабуся, якої не стало, коли мені виповнилось 16. Про дороге навчання в університеті я могла й не мріяти, тому пішла в наш районний технікум. Там і вивчилась на кондитера. Студентське життя всім подарувало по парі, а на мене хлопці уваги не звертали. Подруги віджартовувались, що то я їх своїм третім підборіддям відлякую… Я вже змирилась з тим, що до кінця своїх днів буду одна. А потім у мене з’явився Арсен.

Ми почали переписуватись у соціальних мережах, а там якось він мене вже і на побачення покликав… Словом, нарешті, і в мене закрутилось якесь особисте життя.

Арсен не з бідної родини. Його мама тримала власне кафе у районі, тому моя професія — якраз в тему. Одружились ми трохи менше, ніж через рік, бо Арсену за хорошу дружину батьки обіцяли квартиру.

Знайомство зі свекрухою було більше схоже на якийсь випускний екзамен: я пекла бісквіти, начиняла еклери, крутила трубочки… Треба ж було Надії Петрівні оцінити, чи достойна я увійти в сімейний бізнес.

Пошепки

Так у мене і робота з’явилась. З ранку до ночі я стояла на кухні, виготовляючи їжу на застілля і банкети. Грошей мені за це не платили, свекруха вже із чоловіком моїм ці питання вирішувала. Та і нащо мені ті гроші? Квартира є, гроші дають… А більше я й не знаю, на що їх витрачати.

Єдине, що мені ніяк спокою не давало — дитина. Вже втретє на другому місяці у мене викидень стався. Лікарі кажуть, що це все через нерви і важку роботу. Мовляв, треба постійно лежати, у жодному разі навантажувати себе не можна.

Свекруха як це почула, почала казати, що то я спеціально все вигадую, щоб лягти, ноги задерти і жити за чужі гроші… Вона натиснула на Арсена, пригрозила забрати квартиру, і він мене покинув. Я ж не знала, що наш спільний дім батьки на свого сина ще перед розпискою переписали…

І от мені 35, гарнішою і молодшою з роками я не стаю… А чоловіка в мене знову немає, знову я самотня. Зараз доводиться працювати прибиральницею, щоб хоч продукти собі купляти. Що буде далі — не знаю. Здається, життя закінчилось. Чи то я така невдаха, чи, може, мені і дійсно просто поробили?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!