Днями я відсвяткувала ювілей – 60 років. Та скажу чесно – зовсім не такого свята я чекала. Розумію, зараз не час для гучних гулянь, війна все ж. Та я так давно мріяла зібрати рідних за одним столом. Адже раніше такої змоги не було.
Десять років я була в Італії, поїхала на заробітки, аби дітям допомогти. В мене є син і донька, обидвоє мають вже власні сім’ї. Я їм купила по квартирі, аби не витрачали гроші на оренду. Думаю, їм є за що мені дякувати. Іншим батьки нічим не допомагають. От, наприклад, мені в доросле життя дали лише валізу з одягом.
Тож я приготувала вечерю і чекала рідних. Першим розчаруванням було те, що усі запізнилися. Приїхали лише о 20 годині, ще й попередили, що на годинку.
Наступне, що мене здивувало – на ювілей мені ніхто навіть квіточки не приніс. Це навіть якось дивно, адже зараз осінь і цілком можна знайти дешеві городні айстри чи хризантеми.
Подарунків в них також не було, навіть цукерок не придбали. Чи шоколадки хоча б.
За столом сиділа моя сестра Елеонора. Вона жінка різка, стримуватись не звикла. Відразу сказала:
– Оце ви даєте, діточки! Мама вам квартири подарувала, а ви й квітки для неї не знайшли?
– Та розумійте, зараз такі часи, грошей зовсім нема. – сказав син.
– Я думала, що якщо немає святкування, то й подарунків не треба!
Я мовчала, не хотіла втручатися. Запевнила лише, що нічого страшного. Та серце розривалося. Я ж не прошу дорогих подарунків, тут головне – увага, бодай дрібничка якась. Та це було ще не все. Перш ніж попрощатися, діти влаштували такий концерт. Обидвоє почали гроші просити.
– Мамо, мені потрібна нормальна машина, щоб дітей возити. Позич 4 тисячі євро. – попросив син.
– Позич чи дай? Ти ж не повернеш ці гроші!
Тоді ще й донька долучилась. Мовляв, їй також треба, бо вони хочуть квартиру на більшу обміняти. Потім вони ще сварку влаштували, сперечалися, кому я більше грошей дала. Я не витримала:
– Дякую вам усім за чудове свято! Грошей я нікому не дам, бо бачу, що ви мене зовсім не поважаєте.
Діти пішли, ображені. Навіть не зателефонували наступного дня. А я вважаю, що мали б бодай перепросити за свою поведінку.
Думаєте, варто допомагати таким дітям чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!