Ми розлучилися з чоловіком, коли моїй доньці виповнилося 10 років, а мені на той період було 35. Мені було дуже важко самостійно виховувати дитину, адже допомоги від чоловіка можна було не чекати. Тоді я зробила документи і поїхала заробляти гроші в Італію. Весь цей час донька була в матері, а я їх забезпечувала.
Зараз у моєї доньки образи на мене через те, що я її покинула. Але вона залишилася з бабусею, як так можна говорити? Моєї мами не стало минулого року, я приїхала на батьківщину, вирішила побути трохи з донькою та й лад в квартирі навести, а тепер думаю залишитися. Моя Юля згадує бабусю теплими словами, а мене називає поганою матір’ю. Бо якби я її дійсно любила, то б не покинула. Ох, скільки у неї на мене образ… Але жити за щось треба було.
Я весь цей час оплачувала їй навчання в університеті, згодом назбирала гроші і купила квартиру в обласному центрі, зробила ремонт. Там вона вже і роботу знайшла, але подяки я від неї не дочекалася.
Якби я не старалася, розтопити лід на душі у доньки мені не вдається.
– Не оправдовуйся, ти мене покинула! – ось так вона мені постійно відповідає.
– Та як я тебе кинула, якщо ти з бабусею залишилася, розмовляла з тобою чи не щодня. Я любила і люблю тебе, і працювала, щоб ти зараз ні в чому собі не відмовляла. Та ж навіть квартиру тобі купила.
Моя донька просто звикла, що про неї всі дбають, або я, або бабуся, то ж вона навіть уявлення не має, як це залишитися з дитиною на руках в кризовий період, коли не має просто за що придбати хліба.
Я собі в усьому відмовляла, поки була на чужині, всі кошти відсилала рідним. Донька так говорить, ніби мені там було добре без неї. Але я теж сумувала, спершу ще й так важко було, не знала ні мови, ні знайомих ще не мала.
От донька має дах над головою і поводиться так, ніби купівля квартири — це мій прямий обов’язок. Зараз я роблю ремонт в квартирі матері й залишуся там, а з донькою не знаю, як налагодити стосунки, її позиція – ти мене кинула, ти мені не мати, я тобі нічим не зобов’язана! Останнім часом вона навіть не підіймає слухавку.
Я їй говорю, що коли народить своїх дітей, тоді мне зрозуміє, а вона ж заявляє, що взагалі не буде мати дітей, бо хоче присвятити життя кар’єрі. От як вона могла вирости такої егоїсткою…
Що мені далі робити, і як примиритися з донькою?
