Нещодавно дізналася, що в наше містечко приїхав мій колишній чоловік, який 17 років жив в Канаді. Моя сусідка розповіла про це першою:
– Ти дивися, купив машину! Теж мені, пан великий! Аби він крізь землю провалився!…
Перше мене якось колола та думка, що колишній тут і ми можемо перестрітися…
Ми зіграли весілля, коли я була на 4 курсі. Петя був старший від мене на 5 років, обіцяв не життя, а казку. Так, казка була, але я в ній не почувалася принцесою, а якоюсь Попелюшкою.
Одразу ж після весілля в нас народився син Михайлик, а ще через рік і дочка Валя. Петя майже не брав участі у вихованні дітей. Завжди кудись їздив, відпочивав з друзями, а на нас просто не було часу.
Коли діти ще були маленькі, одного разу він дорікнув мені, що я ніде не працюю:
– Добряче ти в мене на шиї влаштувалася! А я повинен пахати, як чортяка!
Як я мала працювати з двома дітьми маленькими дітьми? Хоч ми жили з його батьками, свекруха зі свекром не часто допомагали. Бо весь час любили їздити на дачу і там господарювали по кілька днів. Здавалося, що так вони навмисне уникають мене та дітей. І Петро потім брав з них приклад та міг пропасти на декілька днів просто без попередження.
Так ми й жили майже 4 роки, аж поки одного дня він не сказав, що хоче поїхати в Канаду. Адже має там родичів, які швидко зробили всі необхідні документи.
– А як так?
– Ну ось так. Там робота краща і жити спокійніше.
– А як діти, вони геть мови не знають. Та і мені потрібен час, аби…
– Що? Який ще час? Ти що, досі не зрозуміла – ми розлучаємося і я їду геть!
Мені було дуже важко з цим змиритися, що я залишаюся одна з двома дітьми, яких ще треба вивчити, поставити на ноги, допомогти в житті. Але в мене не було виходу іншого як взяти себе в руки. А Петро просто поїхав і все.
Тоді я переїхала з дітками до мами, влаштувалася на завод. З мамою теж не було легко, бо вона при кожній нагоді постійно підколювала щодо Петра. “Це ж якою паскудною жінкою треба бути, аби чоловік втік аж на інший континент?”
На щастя, через декілька років я зуміла назбирати грошей, взяла пару тисяч ще в кредит та купила невеличку двушку на районі. Діти росли, а я працювала, проте за весь час Петро навіть ні разу не подзвонив і не написав. Навіть бодай якесь привітання зі святами чи гроші дітям на подарунки.
І ось, минули роки та він появився знову в нашому житті… Неочікувано та не бажано. І спершу зустрівся з сином Михайлом.
– Що хотів?
– Та просився назад, аби в родину прийняли. Казав, що подарує мені на весілля квартиру, якщо житиме поруч.
– Теж мені новина. Ти дивися, повернення блудного батька!
– Мамо, але ж він має рацію. От ми з Інною де будемо жити? З тобою тут тіснитися? А як Валя приїде на канікули, нас на кухню переселиш? Ти знаєш, як зараз важко і дорого купити квартиру?
Дуже обурило та засмутило, як Михайло так легко став на його сторону. Наче все забув, що для них зробила я, а що зробив батько – нічого!
Як виявилося, у Петра прогорів бізнес в Канаді, тому він зібрав всі гроші та переїхав сюди. Хоче почати все заново і тому підлещується до дітей. Навіть Валя каже, що готова за татом доглядати, якщо він свою квартиру (свекрів) на неї перепише.
Прикро, що діти заради грошей готові ось так швидко забути всі ті образи. Наче їм начхати на мої страждання всі ці роки.