Не можемо ми ніяк розібратись, кому ж після смерті моєї свекрухи хата її відійде.
Діло в нас як іде: мій чоловік поїхав життя собі в місті будувати багато років тому, там і осів, а от сестра його лишилась жити в матері. Тоді ніяких питань щодо спадку у нас навіть не виникало – хто доглядає батьків, тим у їхній хаті й жити.
Такий хід речей усіх влаштовував, аж поки Софія не надумала виїхати за кордон. На заробітки вона поїхала ще до початку повномасштабної війни, але так обставини склались, що вже вона там і лишилась. Страшно їй в Україну вертатись. Каже, не створена для війни.
Ми то посміялись з її слів, але ж матір треба було комусь доглядати. Після окупації на її хату страшно було й глянути: ворота наче сито, дах побитий, вікон немає. Вона позатягувала його все плівкою, але ж довго так не протягнеш.
– Софіє, ти ж на заробітках, гроші маєш – скинь трохи, ми матері ремонт зробимо, – запропонував мій чоловік своїй сестрі ще рік тому.
– Еге, які там гроші? Живу тут, вітер у кишенях гуляє. Сама шукаю, у кого б його позичити, – відповіла вона.
Я знала, що таке станеться, і що буде далі – теж знала. Тому пішла в наступ першою.
– Михайле, я ж не проти твоїй мамі помогти. Війна – то велике горе, не дай Боже комусь таке пережити. Але ж ти розумієш, що все оте зремонтувати – гроші просто величезні!
– Та розумію, але що ж тут зробиш. Прийдеться розщедритись.
– Розщедримось. За однієї умови. Нехай твоя мама спочатку хату на тебе перепише. Бо це як воно вийде: ми зараз усе зробимо, зі свого гаманця гроші викладемо, а потім Софія на все готове приїде? То нащо воно таке треба?
– Але ж Софія матір скільки доглядала! – вперся Михайло. – Хіба ж вона не заслужила цю хату?
– Сам подивись – воно все яке було, таке й лишилось. Ця хата навіть косметичного ремонту не бачила! А жити під боком – багато розуму не треба. Чи ти думаєш, вона дійсно щось матері допомагала?
Сперечались ми з чоловіком довго і нудно. Я сказала, що від свого не відступлюсь. А він мене називав безсердечною і черствою. Словом, згоди ми так і не дійшли… Так і перезимувала свекруха без ремонту. Громада щось там їй допомагала, вікна безкоштовно ставили – ото на тому й все. Тут уже друга зима наближається, а Михайло соромиться матері про наші умови сказати. Та й мені не дає.
І що оце його тепер робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!