Що мені довелось пережити – ви навіть не уявляєте. Мій синочок – Ростик, надзвичайний. Він закінчив університет перед самою війною. Хоча останні роки навчання були вкрай важкими. Ми дізнались про страшний діагноз – лейкемія. Йому вже давно було зле, постійно втому відчував, втрачав свідомість. Лікарі все ніяк діагноз поставити не могли. Думали, молодий, сильний, справиться.
А тоді почалось лікування. Скільки сил і грошей ми витратили, навіть казати не буду. В це важко повірити, але нам вдалося здолати хворобу, а саме досягти стабільної ремісії. Це було справжнє свято. Ростик повернувся до навчання, мав стільки мрій, з дівчиною зустрічався. І тут почалась війна.
24 лютого із самого ранку син почав збирати речі. Налякана, я зупиняла його:
– Що ти робиш?
– Мамо, я мушу!
– Ні, ти хворий! Нехай інші йдуть!
– Я прекрасно почуваюсь! Ти подумай, що як усі не схочуть нашу країну захищати?
Як я благала, всі сльози виплакала. А син лише обійняв міцно і пообіцяв, що все буде добре.
– Мамо, я ж з освітою, й враховуючи хворобу, хто мене в окоп відправить? Та десь стану в пригоді!
Він пішов у військкомат. Згодом повернувся додому і сказав, що їде через кілька днів. Минуло три місяці та мій синочок опинився саме в окопі ще й на нулі. Ніхто не врахував його освіту чи хворобу. Та щоразу, коли я його питала, як він – заспокоював, що все добре. Та я відчувала – це не так!
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
А тоді минуло пів року і якось мені зателефонували з незнайомого номера. Мені в очах потемніло від хвилювання. Ці кілька хвилин завжди пам’ятатиму.
– Ваш син в лікарні.
– Що сталось? Поранений.
– Ні, йому стало зле.
Не пам’ятаю, як я речі збирала. Доки я приїхала на вокзал, мені повідомили, що його в Дніпро везуть. Тож і я туди вирушила. В госпіталі сина обстежили, на щастя, хвороба не повернулась, але аналізи були погані та загальний стан надзвичайно слабкий. Та попри все, Ростику дали всього два тижні на відновлення.
Тоді я почала писати усім листи, шукала можливість витягнути сина. Все марно. Син повернувся на фронт. Тоді я познайомилась з іншими матерями та дружинами. Виявляється, на службу забрали безліч важкохворих хлопців – з діабетом, раком і навіть епілепсією. Хіба ж це справедливо? Лишень нещодавно був випадок, що парубок помер на другий день після мобілізації. Як таке можливо? А скільки прецедентів про які ми не знаємо?
Наразі Ростика збираються відправити на навчання за кордон. Я хочу, щоб він спробував втекти там. Знаю, що це можливо і багато наших воїнів використали таку можливість. І зрозумійте, я хочу цього не тому, що просто боюсь, ні, я протестую проти несправедливості, котра панує в нашій армії!
Чому мій хворий хлопчик має ризикувати життям, коли інші ховають своїх синів і крадуть? Він вже виконав свій борг перед нашою державою!
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!