Моїй Насті вже 34 роки, а вона й досі зі мною живе. Ні, ви не подумайте, вона самостійна і дуже гарно заробляє. Я зробила усе, що могла заради неї. Дала їй гарне дитинство, освіту. Усе, про що колись мріяла я.
В мене ж було дуже складне життя. Жила з бабусею в селі, мама мене покинула, адже народила надто рано. Батька я зовсім не знала. Грошей у нас зовсім не було, тож я змалку шукала, як заробити. Влітку збирала, ягоди, гриби й продавала на ринку. Навесні та восени допомагала односельцям на городах. Навіть траву самотужки косила.
Пам’ятаю, як приходила до школи й засинала на уроках через втому. Вчителі сварили мене, та вибору я не мала. Подорослішавши почала на будівництві працювати, де остаточно зіпсувала здоров’я. Згодом ще й бабуся захворіла, доводилось її доглядати. Якось незадовго до смерті вона сказала мені:
– Я не хочу, щоб ти сама залишалась. Сьогодні на вечір прийде один хлопець, його звуть Андрій, старший за тебе на десять років, та має роботу й квартиру. Виходь за нього.
– Як? Ти що? Мені ж 19 років.
– Нічого, згодом ти зрозумієш, що це правильне рішення.
Коли прийшов Андрій ми розговорилися. Він зізнався, що дуже сім’ю хоче, але не щастить з дівчатами. Обіцяв піклуватися про мене. Я повірила і зробила так, як хотіла моя бабуся. Ми встигли побратися ще до її смерті.
Звісно, про кохання між нами не йшлося з початку. Та з часом я збагнула, що мені пощастило. Андрій був таким добрим. Я вже не мусила важко працювати, він мене оберігав. Ще й освіту мою оплатив.
Ми жили в квартирі чоловіка. А моя стара хата стала нашою дачею. Потроху життя налагодилось. Я народила чудову донечку. І заприсяглася, що вона матиме все, про що я мріяла в дитинстві. Настя прекрасно вчилася і вступила до університету. Потім працювати почала. Та кілька років тому мого чоловіка не стало. Він помер раптово. І ми з донькою залишились самі.
Зараз донька дуже успішна, та вона ніколи не ходить на побачення. Усі її подруги давно дітей мають. Мені дуже страшно. Саме тому я наважилась на відчайдушний крок. Вирішила познайомити її з хлопцем. Це наш сусід, Він нещодавно переїхав, самотужки купив квартиру, має гарну автівку. Щоправда, розлучений. Але що зробиш, всіляке в житті трапляється.
І ось я сказала Насті, як колись мені бабуся:
– Доню, тобі 34 роки. Я не хочу, щоб ти сама залишилась. Бодай спробуй!
– Та чи ти здуріла? Я що собака, щоб мене зводити з кимось?
Настя страшенно образилась. Та хіба ж я винна? Невже так не краще? Порадьте , що мені робити?