Свою молодість я мріяла провести на дискотеках з подружками, а замість цього 5 років провозилась з памперсами та ліками…
Після інсульту мій дідусь самостійно себе обслуговувати вже не міг, то батьки й відправили мене до нього жити. Тоді мені було 18, і я зовсім не так уявляла найкращі свої роки. Та не було жодного дня, коли я жалілася б на свою долю.
Старість — штука, яка не омине жодного з нас. І не дай Боже лишитись у такому віці сам на сам зі своїми проблемами.
З дідусем ми жили добре: він постійно жартував, згадував історії дитинства, розповідав багато цікавих речей. А я купала його, допомагала сходити в туалет, вмовляла пити потрібні ліки.
Через такий стиль життя ні подруг, ні хлопця в мене не було. Усі ці справи відклались на потім.
А через 5 років дідуся не стало…Пішов він спокійно, уві сні. Шкода стало, що я більше ніколи не зможу його обійняти. Але, зізнаюсь чесно, на душі було полегшення.
Ще й дев’ять діб не минуло після прощання, як у квартиру дідуся, де я почала жити сама, приїхала моя мама.
– Еге, добре тут у діда. Порядки як навели, то й дихати легше стало! – заявила мама, яка все життя цю квартиру ненавиділа, бо тут страшенний безлад був.
– Я прибрала весь непотріб, — відповіла я. 
– Прибрала то й прибрала, теж мені досягнення. Я чого прийшла… Ти ж знаєш, що наш Руслан скоро одружується? Знайшов там якусь собі даму в університеті. Мені в хаті зайві роти не треба, до себе я їх жити не візьму. То я і подумала: може ти до мене переїдеш, а тут нехай молодята оселяться? Це ж таки брат твій, рідна кров. А ти мені по хазяйству допомагати будеш. Тобі ж не звикати, — сказала мама з усією серйозністю.
Я навіть не знала, як на таке реагувати. Це ж треба скільки наглості мати!
– Мамо, ти себе чуєш? Я 5 років за дідом доглядала, то він мені цю квартиру лишив! Значить я тут і житиму. Де ж був наш Руслан, коли треба було памперси дідусеві міняти, га? Життя особисте влаштовував? Ну то молодець, нехай тепер думає, куди свою жінку вести! – закричала я і почала виганяти маму з дому.
Вона мені тут не треба, це моє житло. І я думаю, що заслужила його нелегкою працею. Спробуйте самі у 19 років доглядати за людиною, яка навіть ложку в руках не втримає!
Мама погрожувала, що подасть на мене в суд і все одно квартиру собі забере. Нехай судиться, якщо їй совість дозволяє. Матері в мене більше немає. Як і брата, і молодості, яку назад я вже не поверну. Тільки квартира й лишилась.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що б ви робили в такій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!