Тиждень тому у мого свекра, Василя Петровича, був день народження. Родичі хотіли зібратися в ресторані, зробити святкування на таку широку ногу, наче королі. Але я не могла прийти.
По-перше, дуже погано себе почувала. Висока температура, нудило, то кидає в холод, то в жар. Дуже отруїлася тоді.
По-друге, в країні війна. Мені особисто не до розваг, чесно. Поки одну гинуть, наче мухи, свекри танцюють та пісні веселі співають. Ну це не нормально для мене.
Я знала, що пан Василь та пані Лариса хочуть на то свято. Вони давно казали, що було б добре зробити ремонт у їх спальні. Купити нове ліжко зі спеціальним матрацом, поклеїти шпалери, постелити ламінат, аби от вся підлога по квартирі була тон в тон.
Тому вони розраховували на нашу фінансову допомогу. Тим паче, що крім Олега, є ще два брати – Коля і Павло. Свекри розрахували, що кожен повинен принести їм по 5-7 тисяч, аби точно стало на ремонт.
Такий “подарунок” там обійшовся у чималу копійку. Адже ми ще йшли на весілля до моєї сестрички, там їй подарували майже 10 тисяч гривень та золоті сережки. Ну і ще в нас кредит на машину, залишилося 3 місяці і все. Чуть-чуть і все, забудемо про той злощасний кредит, як про страшний сон.
Ми вирішили все-таки подарувати свекрам 6 тисяч гривень. Ну цей місяць якось перетерпимо, зекономимо. Правда, тоді я не пішла у ресторан, Олег залишився зі мною. А як інакше? Жінці погано, а чоловік буде розважатися?
Зранку ми зателефонували до пана Василя, гарно привітали. І чоловік одразу надіслав йому на карточку Привату ті 6 тисяч.
Тільки наступного дня до нас передзвонила пані Лариса:
– Олеже, ти коли мене зможеш відвезти, я хочу ламінат вибрати.
– Не знаю, мамо, я зайнятий.
– Я ж не кажу везти мене у найдорожчий магазин. На твоїй 6 тисяч нічого нормального я не виберу. До речі, ти коли прийдеш меблі переносити?
– А хіба ти не будеш майстрів наймати?
– Ти що, здурів? Нащо мені платити зайві гроші чужим людям, коли ти під боком є? Чи я ті 6 тисяч повинна зекономити?
Я почула їх телефону розмову і була неприємно вражена з реакції свекрухи. Ну таке вже говорити про рідного сина – це верх егоїзму. Олег не на жарт розлютився, ледь стримувався, аби не накричати на маму.
Однак, пані Лариса далі почала правити:
– А от Коля з жінкою привезли батькові 10 тисяч гривень, а Павло взяв нову плазму! Що ми на ваші нещасні 6 тисяч гривень…
– Мамо, у нас кредит за машину, ти забула?!
– І що? Тобі те корито на колесах дорожче за батьків?
Коля та Павло заробляють достатньо, повірте. Для них ті гроші просто копійки. А ми зараз стараємося економити. Вже і так витратили 6 тисяч на такий “подарунок”. То тепер ще й треба допомагати все ремонтувати та виносити меблі.
– Мамо, я тобі не віслюк, якого можна припахати до роботи.
– А до кого мені ще звернутися? Мало того, що подарував ці нещасні 6 тисяч, то ще й тепер відмовляєшся допомагати!
– Вам той ремонт потрібен – його самі і робіть. А до мене більше не смійте телефонувати. Все, асталавіста!
Свекри все-таки затіяли ремонт. І найняли бригаду майстрів, Коля та Павло все оплатили.
Але знаєте, хто вийшов поганий в цій історії? Ми!
Пані Лариса всім родичам ротринділа, як ми відмовилися їй допомагати, що ми такі скупі діти. Звісно, всі родичі та сусіди їй повірити. Олег навіть з братами посварився, бо їм пані Лариса добряче мізки промила, наче тим зомбі.
Ось так через те нещасне свято ми стали ворогами для родичів. Але мені то до одного місця, чесною. Добре, що мої батьки цінують нас просто так, за те, що ми є. Коли треба – самі допоможуть, приїдуть у гості, гостинці з дачі привезуть.
Колі та Павлові я під час останньої телефонної розмови побажала міцних нервів та товстого гаманця. Бо так, як ними крутить свекруха, ніхто не вміє. Я розумію, що це їх мама. Але така нахабна поведінка переходить всі межі адекватного!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!