У 2017 році я поїхала в Севілью на заробітки. І досить часто чула від напарниць-українок, що їх діти не поважають, вимагають гроші, потім взагалі виганяють з рідної домівки.
Однак, не думала, що колись таке горе торкнеться і мене також.
Отож, коли мій син привів додому невістку, то місця нікому взагалі не вистачало. Тому я вирішила податися закордон. Так робили всі жінки в нашому селі, бо інакше грошей не заробити.
Всі єврики та долярики я сумлінно пересилала синові Данилу. Він з нуля збудував другу хату на подвір’ї, ще й на 2 поверхи. Поставив великий балкон, гараж, дві окремі ванні кімнати. Особливо гарний ремонт у кожній кімнаті, зручні дивани, телевізори, столики з натурального дерева.
Ще мені подобається кухня, вони туди купили посудомийку, комбайн, кавову машинку, холодильник та морозильну камеру. Загалом, тут все було за останнім писком моди. Навіть робота-пилососа взяли, аби тримав будинок в чистоті.
Потім вже онуки з’явилася то я пересилала їм якісь подарунки. Зазвичай, це були іграшки, солодощі, щось з одягу.
Але раз я приїхала додому і дуже здивувалася. У новій хаті вони не зробили кімнату для мене. Навіть не постелили постіль десь на дивані.
– Сину, а де я ночуватиму?
– Та на літній кухні, там, де ти раніше спала.
Та літня кухня була дуже тісною, ніде розвернутися. Та і ліжко старе, скрипуче, холодні стіни. Навіть підлога де-не-де прогнивала та дошки скрипіли.
Тиждень я так “гостювала”, наче собака дворова. Потім поїхала знову в Севілью та забула за ту ситуацію. Ну то молода родина, вони вже якось обжилися в хаті. Чого я буду зі своїми порядками лізти?
Правда, нема ніякого бажання тут працювати. По-перше, серце рветься до України. Сумую дуже за рідними та за домівкою. По-друге, у мене вже другий онук народився, хочу його няньчити. І врешті-решт, досить з мене цієї роботи, дала синові все, що могла.
І зателефонувала синові, попередити, що через місяць вже остаточно повернуся додому.
– Добре, а ти де житимеш?
– Як де? У хаті!
– Мамо, ну хіба ми швидко щось купимо в літню кухню. Але дай гроші.
– Які гроші? Я тобі 6 років щомісяця гроші висилала. А ти тільки свою хату до ладу привів.
– Мамо, тут нема місця.
– Слухай, ти, розумнику. Я зайду в одну кімнат, ваші всі речі через вікно повикидаю і буде місце! Хата, тим паче, на мене записана, нагадую!
Я щиро сподіваюся, що Данило нарешті отямиться та згадає, що гроші важливіші за матір. Інакше я сама прожену їх на літню кухню. Тоді побачу, як вони “розкішно” заживуть.
Ви погоджуєтеся з таким планом нашої читачки?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!