У 2015 я розлучилася з Матвієм. Першою запропонувала написати заяву. Просто вже не мала сили терпіти його залицяння до інших жінок.
Він постійно до когось приставав, але так, жартома. То за столом почне чужим жінкам руки цілувати, пити шампанське на брудершафт. Жартував “що то за кума, що під кумом не була”, натякаючи на різні інтимні речі.
Після корпоративів чи інших гулянок на роботі у Матвія залишалися відбитки помади на сорочці. Або ж парфуми.
Навіть не соромився на батьківських зборах жартівливо залицятися до вчителів нашої молодшої доньки. Я відчувала, як інші матусі дивляться на мене, наче на якусь ганчірку. Ось так я дозволяла Матвієві витирати об себе ноги. Та і навіщо йому така жінка, як я? Тільки аби їсти приготувати, посуд помити, одяг попрасувати. Його не цікавило навчання дітей, їх проблеми у школі.
Та і він врешті-решт мені зрадив з молодою секретаркою на офісі. Казав, що в шлюбі йому не вистачало пристрасті. Я навіть спокійно видихнула, коли Матвій зібрав всі речі та поїхав геть. Ця квартира дісталася мені у спадок від батьків, тому колишній не мав права претендувати на майно.
Діти самі прекрасно бачили такі розгульну поведінку тата. І також не хотіли з ним більше спілкуватися. Але й Матвій не дуже сильно тягнувся до дітей. Не вітав зі святами, затримував аліменти. Обіцяв приїздити на вихідні, аби кудись піти в парк чи в кафе. Але потім зникав на 3 дні та не приїздив.
Але я не опускала руки після розлучення. Почала ходити у зал, дуже схудла. Деякі знайомі кажуть, що я виглядаю як старша сестра, а не мама. Змінила зачіску, стиль одягу. Діти підросли, стали самостійними і в мене з’явився час на власні розваги. Десь зустрілася з подругами у кафе, пішла в салон краси. Потім мені запропонували підвищення на роботі, і, відповідно, зарплата піднялася в рази.
І за ці 8 років я не згадувала про Матвія жодного разу. Як то кажуть “що було – те загуло”. Правда, не думала про нові стосунки. Нащо знову наступати на ті ж самі граблі? Досі важко було довіряти чоловікам, хоча на роботі в мене були залицяльники.
Але тиждень тому моє життя перевернулося з ніг на голову. Повертаюся додому після роботи, несу пакети з продуктами, подумки складаю меню на вечерю. Аж раптом чую знайоме “привіт”. Підіймаю голову – а біля дверей стоїть Матвій.
Я аж пакет впустила з рук:
– Ти що тут забув?
– Хотів тебе побачити, дітей.
– Ого, згадав про них за стільки років. Що, совість мучає?
– Будь ласка, нам треба серйозно поговорити.
Я помітила, що Матвій виглядав дуже погано. Жовта шкіра, зуби повипадали, під очима темпі синці, лисина. Не хотіла, аби сусіди чули наші родинні мелодрами, тому все-таки пустила Матвія додому.
– Мені рік дають. Може менше. Кажуть, що хвороба дуже прогресує і вже операція не допоможе.
– І що ти від мене хоче?
– Повернутися. Хоча б цей рік дожити спокійно у родині, з дітьми.
– А чому ти про нас раніше не згадував? Ти гуляв, розважався, мав мільйон молодих коханок.
– Усвідомив свою помилку. Чесно, я готовий у тебе на колінах просити вибачення.
Ми так і не поговорили, Матвій зібрався геть. Але щодня телефонує та просить, аби я дала йому другий шанс. Все нагадує, що в нього страшна хвороба і не знати, коли він на той світ піде.
З одного боку, мені його дійсно шкода. Важко жити і розуміти, що ти от завтра або через декілька днів помреш.
Однак, згадую його колишні походеньки, як він витирав об мою гідність ноги, шукав розваги на стороні. Так і хочеться відправити його подалі до молодих коханок, аби за ним доглядати.
Тут або я буду хорошою мученицею, яка дала другий шанс зраднику. Або далі насолоджуватимусь життям і тішитимуся, що Матвієві так все повернулося боком.
Як бути нашій читачці? Що Ви можете їй порадити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!