– А чому ти в суп м’ясо кладеш такими великими шматочками? – Не знаю, синку, – розгубилася Іра. – А чому ти питаєш? Син мовчав. – Іро, навіщо ти Любу Іванівну постійно свариш? – раптом вступив у розмову чоловік. І тут Іра все зрозуміла, так соромно їй не було ще ніколи

– Мамо, невже так важко за собою прибирати?- вкотре обурилася Ірина, забираючи тарілки з материної кімнати. Тоді схопила віник і взялася підмітати крихти на підлозі.

Любов Іванівна мовчки сиділа на ліжку, зіщулившись. Одразу й не повіриш, скільки всього на своїх плечах тягла ця квола бабуся в молодості.

– Я не навмисне, Іринко. Я забула. Не чіпай. Я приберу. Поперек тягне, я посиджу і зберу все. 

– Я це постійно чую. То спину тягне, то коліна крутить. У мене теж болячок гора. 

Мати тільки важко зітхнула, похиливши голову.

– Що з тебе вже візьмеш? – обурилася Ірина наостанок.

Ще не так давно Люба Іванівна нічого не забувала і з усім могла впоратися самотужки. Вона була самостійною, сильною і дуже розумною жінкою. Приємна, вихована і дуже працьовита – всі це знали.

Іра й сама знала, що ніхто з її подруг не мав такої чудової мами. А потім ненька почала старіти. Хронічні болячки, спадкові проблеми з пам’яттю, хворі суглоби.

Люба Іванівна дуже сильно змінилася за останні кілька років. Ірина спершу просто не розуміла, що відбувається. Вона ніби втратила свого найближчого радника. А потім усе це почало її сильно злити. До купи додавалися й інші особисті проблеми.

Ірина злісно поснувала на кухню. За столом сидів чоловік та син Павло. Вони гортали відео в телефоні, час від часу заливаючись реготом.  

– Мамо, – відволікся Павло.- А чому ти в суп м’ясо кладеш такими великими шматочками?

Ірина здивувалася і спершу навіть не зрозуміла синового питання.

– А що таке? Чому запитуєш?

– Я помітив, що бабусі важко з цим. Вона часто виловлює м’ясо із супу і складає в окрему тарілку, так і не доїдаючи його.

– Я попрошу бабусю, щоб вона більше так не робила.

– Та нехай робить. Річ не в тім. Але я думав, що це заважає їй нормально їсти.

Ірина трохи подумала і погодилась із сином.

– Ти краще на пару колет зроби. Думаю, вони будуть м’якшими, – запропонував Павло. 

– Добре,- Ірина аж почервоніла.

Раптом у  розмову втрутився чоловік Іри.

– Ти Любов Іванівну не свари. Вона людина літня. До цього треба звикнути.

– Так, мамо, – підтримав батька син. – І я вам не сваритиму, коли ви постарієте.

Іра тільки кивнула головою і вийшла з кухні.

Через пів години вона вже сиділа у кімнаті матері.

– Ти вибач мені, мамо. Я не зозла.

– За що вибачити? – здивовано перепитала Люба Іванівна.

– За те, що постійно бурмочу під носа, за те, що ображаю тебе. Терпіння і розуміння бракує.

– Та чого ти так кажеш? Що це на тебе найшло? Усе ж добре.

– Вибач… І пообіцяй, що ще довго будеш зі мною на цьому світі,- розплакалася Ірина.  

– Звичайно буду. Ще переживу всіх,- засміялася бабуся.

– Що ж сталося? З Павлом щось? Розказуй.

– Та нічого не сталося. Просто захотілося поговорити. Іду тобі котлет на пару приготую. А перед подачею подрібню, щоб тобі легше жувати було. Добре?

– Добре, – посміхнулася Люба Іванівна. 

Іра вийшла з кімнати вся червона від сорому і в сльозах. Це ж треба було дожити до такого, щоб рідний син у 14 років робив їй зауваження. Але нічого. Це навіть на краще.

Чи розчулила вас ця історія?

А які у вас стосунки з батьками?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Копіювання з сайту заборонене. Авторські статті захищені DMCA.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector