Останні кілька років для нас суцільне випробовування. А все через цю кляту війну. Мій чоловік пішов на фронт, а я залишилась сама з двома дітьми: донечці п’ять років, а синові – 2. Це дуже важко, малюки часто хворіють. Моя мама померла три роки тому від онкології. Тож допомоги зовсім немає.
Свекруха ж живе у селі. І мені її дуже шкода. В неї двоє синів і обидвоє на війні. Уявити не можу, що відчуває мати, яка не знає чи виживуть діти. Саме тому я намагаюся ставитись до неї поблажливо, телефоную щодня, а коли вдається приїжджаю. І це разом з тим, що раніше у нас, як то кажуть, не клеїлось. Їй не подобалось, що я не сільська і не вмію поратись на городі. Часто сварилися. Та зараз, я вважаю, що це треба залишити в минулому і підтримувати один одного.
От днями Василина Степанівна зателефонувала і запросила нас до себе:
– Приїжджай з дітками, в мене ювілей, ти ж знаєш!
– Я буду намагатися, ви ж знаєте, як то важко з малими дітьми автобусами їхати.
Та я знала, зроблю все, аби свекруха не залишилась сама у такий важливий день. Напередодні знайшла подарунок, придбала дуже гарний сервіз і скатертину. Зібрала дітей і вирушила в дорогу. Як важко було добиратися – словами не передати. Спека, чимало людей, дихати нічим, дітям стало зле від цього всього. Ми зелені приїхали.
Ледве дійшли до хати, а свекруха сидить у дворі й лузгає насіння.
– Ой, а що ви так довго?
– Дорога дуже важка. Ледве добралися.
Я відразу ж вклала дітей відпочити. Думала сама прилягти, а раптом підійшла Василина Степанівна.
– Там на вечір гості прийдуть, приблизно 15 осіб.
– Добре, до вечора ми відпочинемо.
Потім вона кудись пішла. Мене ще здивувало, що свекруха не готує, лишень випічку я побачила на столі. Дві годинки ми відпочили. І тут повернулась Василина Степанівна і відразу ж почала кричати:
– Божечки, чому ж ти не готуєш? Де все?
– Що все? Я думала, що ви вже приготували.
– А тебе для краси запросила. Бігом вставай, вже часу немає.
Виявилось, що мене запросили не на свято, а для того, щоб я готувала і прибирала. Не розумію такого. Як на мене, якщо ти кличеш людей в гості – вони не мають працювати. А ми так важко їхали, аби її потішити, а тепер ще гарувати доведеться.
Свекруха страшенно образилась. Я почала готувати якісь прості страви, аби встигнути, а вона все примовляла:
– Оце ювілей, з картоплею і салатами. Де голубці, рулети? От дав мені Бог невістку! Казала ж я синові – візьми нормальну дівку, сільську, працьовиту. Світ такого не бачив.
Прикро мені було все це чути. Ще й згадала, як важко мені без чоловіка з малими дітьми. Та я витримала. Прийшли гості ми посиділи, подарувала я подарунки. А тоді сказала:
– Все, ми їдемо, хочу на вечірній автобус встигнути.
– А чого це ви надумали їхати? Ще й на ніч! Залишайтеся, допоможеш мені поприбирати.
Мені було шкода дітей, яких така подорож зовсім виснажила. Ми планували погостювати кілька днів. Та я зрозуміла, моя присутність тут зайва. Того ми зібралися й поїхали. Свекруха образилась, що я не поприбирала, а я лишень зрозуміла – доки чоловік не повернеться, ноги моєї в її хаті не буде.
А ви б витерпіли таке ставлення до себе? Вважаєте це нормально?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!