Я завжди знала, що моя сестра Оксана специфічна людина. Та все ж думала, що ми близькі, і якщо в житті станеться якась біда – вона неодмінно підтримає.
Оксана старша за мене на шість років. І заміж вона вийшла досить рано, всього в 19 років. Я тоді ще в школі навчалась, тож зовсім не була проти, що мама віддала їй з чоловіком стару бабину хату. Батьки навіть заощадження свої дали молодим, аби ті якісний ремонт зробили.
Я ж закінчила школу й поїхала на навчання. Заміж зовсім не поспішала. Та й не приховувала того, що в село повертатися не хочу. А мама завжди запевняла:
– От сестрі віддали бабину хату, а тобі наша буде. Навіть якщо жити в місті будеш, сюди приїжджатимеш, як на дачу, відпочивати.
Такий варіант мені подобався, адже я любила мамин будинок, затишно в ньому і спокійно.
Доки я закінчила навчання, Оксана вже трьох дітей народила. А старшому вже 10 років виповнилося. Я завжди їм з міста гостинці привозила.
Сама ж зустріла своє кохання лише у 26 років. Богдан був цікавим і розумним хлопцем, займався ремонтом комп’ютерної техніки. Та після народження нашого первістка чоловік вирішив поїхати до Польщі, він страшенно переймався, що в нас немає власного житла, хотів заробити.
Все було добре, час від часу ми приїжджали до нього. Та раптом почалась війна. Тоді ми прийняли важливе рішення – зібралися й поїхали до нашого татка. Згодом я влаштувала сина в дитсадок, сама ж знайшла роботу. Нам подобалось життя у Варшаві, неодноразово розповідала сестрі, що можливо ми там і залишимось.
Влітку ми з сином приїхали в гості до бабусі. І раптом я дізналась новину. Мама переписала свою хату на Оксану. Такого я не очікувала. Виявилось, сестра вже давно обробляла неньку. От і вмовила. Я вирішила поговорити з мамою:
– А як же твоя обіцянка, що хата моя буде?
– А нащо вона тобі? Ви ж у Польщі?
– Ми ще не вирішили. І завжди приємно було знати, що буде свій куточок вдома. Врешті, це не справедливо!
– В Оксани вже син дорослий. Крім того, ти поїдеш, а хто нас доглядатиме? Невже ти не розумієш. Оксана образиться і нам самим доведеться віку доживати.
– Я б щось вигадала. Мали хоча б розповісти це, а не переписувати хату в мене за спиною.
Так прикро було. Наступного ж дня я зібрала дитину і ми поїхали назад до Варшави. Не знаю як надалі спілкуватися з мамою і сестрою.
Невже це справедливо? Як мені пробачити мамі?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!