– Тамаро, збирайся і їдь у лікарню! Чула мене? Зараз же! – зателефонувала мені посеред ночі свекруха.
– Яка лікарня? Куди їхати? Комендантська вже, чого вам не спиться? – белькотіла я спросоння.
– Наш Дмитро в лікарні! Кажуть, упав з висоти великої… Щось із хребтом! Господи, що ж воно оце тепер буде! – почала завивати Людмила Василівна в телефон.
Мене наче током пройняло! Я ж знала, що це все повинно колись статись…
З Дмитром ми вже 15 років у шлюбі. І всі ці 15 років він працює виконробом на будівництві. У своїх колах він людина поважна: багато чого знає, багато чого вміє, люди до нього хиляться. Та от тільки так він роботі своїй віддавався, що більше крім неї нічого не бачив!
То з пробитою ногою додому приходив, то з руками роздряпаними, а одного разу й взагалі ногу зламав! Поліз дивитись, як там працівники справились із дахом… А вони ще тоді не справились!
Завжди моє серце не на місці було від цих Дмитрових пригод… Але любов – сильна штука. Терпіла та молилась, аби його лихо оминало.
А тут таке!
Примчала я до чоловіка одразу ж, усіх поліцейських по дорозі благала мене не затримувати! А він – лежить без свідомості, навіть не ворухнеться… І гарний такий, без жодної подряпинки…
– Так-то він собі майже нічого не пошкодив, коли падав… Але приземлився невдало, хребет зламаний. Ми робимо все, що можемо – але ходити Дмитро вже, мабуть, не зможе, – сказав мені наш терапевт.
– О Господи! – викрикнула я випадково на всю лікарню. 
– Не засмучуйтесь, ми разом його на ноги поставимо! – підійшла до мене якась молода жіночка з дитиною. – Усе з Дмитриком буде добре.
– А ви ще хто така? – крізь сльози не могла роздивитись я лице цієї дівчини. – Звідки ви мого чоловіка знаєте?
– Ой, ви, мабуть, хотіли сказати колишнього чоловіка? Дмитро розповідав про ваше розлучення, розумію, що це було не просто… Але добре, що ви друзями лишились! – посміхалась до мене ця незрозуміла дівка.
– Якими ще друзями? Як вас звати?
– Точно, я ж не сказала! Я – Оленка. Наречена Дмитра. А це наш синок…
І далі усе як у тумані. Дівка років 25-ти стояла переді мною і розповідала про свого сина від мого чоловіка! Здавалось, я просто сходжу з розуму… А тоді все стало на свої місця. І постійні відрядження, і два телефони, і його ревнощі до мене…
Любов до людини, з якою я скільки під одним дахом прожила, наче рукою зняло.
Розбиратись більше в цьому я не хотіла. Поки чоловік без свідомості був – пішла до адвоката, подала на розлучення. Тепер чекаю, коли можна буде офіційно ділити майно.
Навідуватись до Дмитра я більше не збираюсь. Про нього є кому подбати.
– Яка ж ти невдячна, Тамаро! Як він тобі і їсти, і пити, і хороше походити – то жила з ним і все нормально було. А як синок мій лежачим став – то ти зразу задню дала! Та щоб тобі пусто було! Та щоб ти щастя в житті не знала більше! – почала сипати на мене прокльони свекруха, коли про розлучення дізналась.
Розказує тепер усім, яка ж я погана, як я її синочка бідненького кинула.
Ну і нехай. Мені воно тепер все до одного місця. Молодуха його наче теж до нього ходити перестала. Мабуть, не готова молодість на інваліда витрачати.
Але що мені з того? Не треба було в гречку скакати. Була б тоді і жінка, і любов… Чи може він думав, що йому все ти просто так минеться?!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Правильно зробила Тамара?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!