– А щоб тобі життя не було так само, як моєму сину! Його в землю кладуть через тебе, так і знай!

Скільки оце живу на цьому світі – щодня переконуюсь: треба кожному із нас мати трохи більше людяності.

Багато років тому я посварилась зі своєї свекрухою. Вона і до нашого з Павлом весілля проти мене була, і після нього взагалі берега пустилась.

Звісно, куди ж мені там? У них дві свої ятки на базарі, речей усіляких багато, гроші водяться. Та ще й худоби домашньої стільки, що і на ній бізнес зробити можна.

А в мене нічого немає, бо сиротою стала рано. Батьки випити любили, часто в чарку заглядали… От і забрала їх горілка на той світ.

Та Павло і без грошей мене полюбив: зустрів якось на шкільній дискотеці, провів додому і вже не зміг забути. От воно так і вийшло: усі раділи нашому весіллю, а свекруха моя ридала крокодилячими сльозами перед гостями.

Чоловік у мене розумний був, впертий – не послухав батьківських настанов, узяв мене заміж, сам бізнес спочатку почав. Я допомагала йому, як могла. Була і за жінку добру, і за друга, і за порадника.

Разом ми й хату збудували, і сина виховали. Усі в селі нашому коханню заздрили. Особливо свекруха, яка від нас після одруження відвернулась.

Вперше за багато років заговорила вона до мене на похороні Павла… Він поїхав по новий товар до недільного базару, а назад не вернувся. У поліції сказали, не треба було в таку негоду і з хати виходити.

– Це ти його звела на той світ, ти! – кричала свекруха, коли ховали Павлуся. – Аби не ти, він би вдома був, біля мене! Я б його на смерть не пустила!

Пошепки

Усе село дивилось, як її сльози змиває весняний дощ… А вона проклинала мене на погану долю.

З того дня багато зим минуло, уже й мій Андрій собі наречену знайшов. Він хлопцем розумним виріс, гарним… Як батько. І впертістю в нього ж пішов. Як сказала я, що не подобається мені його дівчина – поставив перед фактом: або він її заміж бере, або я більше ніколи його не побачу.

Так мені боляче тоді стало, що й словами не описати. Відчула я те, що й свекруха моя колись. До невістки я звикла швидко, навіть полюбила з часом. Вона дівчиною доброю виявилась, завжди до мене з повагою ставилась, з терпінням… Не те, що я свого часу.

І от я прозріла: кинула все, побігла до хати, де свекруха моя жила.

– Вибачте мені, мамо! – впала я на коліна і почала просити в неї прощення. – Аби ж я розумніша була – не так би наша доля склалась. Може, і Павлусь був би живий…

– Не плач, Ніно, – обняла мене свекруха. – Хіба ж твоя в тому вина? Негода, нам ще тоді сказали… Ти ще молода була, зелена… А от я чим тоді думала? Не знаю. І ти мене прости, золотко… Скільки ж часу я втратила з цими образами: і син уже помер, і внук єдиний виріс…

Ми ще довго сиділи отак не підлозі, майже не говорячи. Мабуть, кожній із нас болів втрачений час. Тоді я зрозуміла, що треба бути до всього на світі добрішою, особливо до рідних людей. Бо хто ж знає, що тебе там попереду чекає.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

А ви згодні з автором?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!