Коли ми з Дариною одружились, для нас дуже гостро постало квартирне питання. Я не міг претендувати батьківське житло, бо в їхній двокімнатній квартирі було місце лише для мого брата Дениса. Батьки Дарини теж відмовили нам у допомозі. Я розумів, що треба самому давати собі раду, тож поїхав на заробітки. Протягом довгих трьох років я складав на квартиру. За цей час Даша народила дитину і працювала віддалено, намагаючись всіляко мені допомогти.
Після довгих старань і накопичень ми врешті купили собі житло. Я повернувся, знайшов роботу на місці, почав вкладатись у ремонт. Мама тепер часто телефонувала мені і все питала, коли можна приїхати до нас у гості чи на новосілля. Я лише пояснював, що ми нічого такого не плануємо, бо заощаджуємо. Тоді вона дуже образилась:
– Мій рідний син нарешті облаштувався, а я не маю права поцікавитись, як він там?
Тоді ми з Дариною таки вирішили влаштувати невеличке застілля, про що згодом гірко пошкодували. Моя мама, Катерина Олександрівна, за столом грала роль турботливої бабусі. Ми з дружиною довго спостерігали цей цирк, та згодом вона себе видала:
– Синку, твій молодший брат одружується. Тепер ти з Даринкою можеш до нас переїхати. А цю квартиру Денису віддай.
– Я стільки років заробляв на цю квартиру не для того, щоб її комусь віддати.
– Це неможливо, – підтримала мене Даша. – Адже ви кілька років тому виставили сина за двері і не дали йому ні копійки. А тепер це наше житло.
– Я придбав квартиру самостійно, а Денис, який звик бути маминим мазунчиком, хай також вчиться заробляти на себе!
Ми провели непроханих гостей, адже наш дім це не якась там благодійна організація. Гадаю, тут спрацювало правило бумерангу. З одного боку брат, який звик висіти на маминій шиї, з іншого – сама мама, яка думала, що я для них щось винен. Але ні, колись я саме через них зрозумів, що в житті кожен сам за себе. І не шкодую про своє рішення.