– А ти квартиру після смерті кому віддаси: мені чи Любці? – запитала рідна донька. Те житло я ще навіть купити не встигла…

Життя в селі – не таке вже й солодке, як багато кому може здаватись. Це зараз можна купити собі хату, поставити мангал і їздити туди, як на дачу. А в роки моєї молодості в селі треба було працювати, як коняка.

Одразу після школи я вийшла заміж за Івана, який жив на сусідній вулиці. Сім’я в нього була багатодітна, тому ми переїхали в хату моєї матері. Там і тісно нам було, і важко, і незручно – але куди ж подітися? 

Через кілька років жити стало ще важче, бо треба було на ноги двох дітей ставити.

– Іване, давай в місто поїдемо? Немає в селі грошей! – вмовляла я кілька років чоловіка.

– А хто нас у тому місті чекає? Де народився, там і згодився, — відповідав завжди Іван, щоб я відчепилась. – Якось буде.

Оце «якось буде» мені вже в печінках сиділо, так хотілось нормально жити! Але таке вже й близько не світило: виявилось, ми з Іваном зовсім різні люди, та і погляди на життя в нас геть не співпадають.

Розлучитись не могли, бо люди засміяли б, тому доводилось далі жити під одним дахом. Із сімейної пари ми перетворились на сусідів.

Душа була неспокійна – виросли мої дівчата, вийшли заміж і змушені були до свекрух переїжджати…

Довго не могла я вигадати щось таке, аби дітям життя полегшити, аж потім зустріла Любу. На кілька років вона десь зникла, а тут у магазині нашому стоїть. Гарна така, молода. Вона й розповіла мені, що на заробітки за кордон їздила, щоб хату до ладу довести.

Подумала я та й собі їхати зібралась.

Пошепки

Що я тільки не робила за ці 10 років… Моя молодість і краса безслідно зникли, а втома назавжди засіла на обличчі. Але яка різниця, як я тепер виглядаю, якщо свого таки досягла?Мені вдалось назбирати грошей на дві квартири. Якраз кожній донечці по житлу.

Вони, звісно, і самі трохи докладали, але ж свою місію я виконала!

Сидіти в чужій країні вже не було сил, але ще два роки працювала, щоб і собі якусь кімнатку мати. Будинок я вже не хотіла, бо застара, щоб поратись біля землі та хазяйства. А от невеличка квартирка в центрі – якраз для мене.

7 місяців тому приїхала я нарешті додому, і з того часу мої телефони не змовкають. Дізнались доньки про квартиру і вже почали спадок між своїми дітьми ділити…

Так воно мені все набридло, що я вже хочу на них обох своє майно переписати, а вони хай розбираються. Але сестра це робити заборонила.

– Ти всю свою молодість провела на заробітках, для своїх дітей впахуючи. А яка тобі за це дяка? Квартиру ділять, на яку ти собі ледь нашкребла? І не думай щось їм віддавати!

Отак я і прожила життя: в молодості думала, що на старості відпочину, а зараз шкодую, що стільки часу на невдячних дітей витратила.

І що оце тепер мені робити? Це ж ще я навіть не померла…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!