Цілі вихідні я проводжу у свекрухи на господарстві. Ольга Іванівна живе у невеличкому селі Івано-Франківської області. Вона щосуботи кличе нас з Ігорем їй допомагати. Ми й картоплю збирали, я закрутки робила, а нещодавно капусту квасили. Та коли ми приїхали, щоб забрати овочеві запаси на зиму, свекруха поставила дивну умову:
– Оксано, а ти не хочеш заплатити за те, що береш?
Я ж розсміялась від здивування, але згодом зрозуміла, що свекруха не жартує:
– Я біля цього трудилась, а ви говорите за якісь гроші? Ми ж свої, не на ринку.
– Воно виросло на моєму городі.
– Як? Щосуботи я закриваю, навіть вихідні серед тижня беру, а ви кажете, що треба заплатити?
Моя свекруха не лише живе господаркою. Вона – вчителька, має пару годин у школі. Свекор теж іноді підробляє – ремонтує машини. Ми з Ігорем вже два роки разом. Статки у нас невеликі: я бухгалтер, чоловік – водій таксі. Поки орендуємо невеличку квартиру. Думала, що хоч овочі будуть свої і на продуктах вдасться зекономити. І батькам хотіла дати кілька баночок, вони живуть у місті поруч. Але свекруха не те що синові не хоче помогти, а й моєю працею нехтує.
– О ні, більше я не буду в село їздити! З мене досить! – кажу я до чоловіка.
– Та що ти затялась? Заплатиш мамі…
– Ще такого не було, щоб я і працювала, і платила. А ти чому підтримуєш таку ідею? Думаєш, що це нормально?
Я вважаю, що заслужила їсти зі столу свекрухи. Не розумію, як можна було таке вигадати. Ціле літо я провела на городі не для того, щоб потім випрошувати у неї продукти. І ще й чоловік заступається за маму. Де у світі справедливість? Тепер свекруха замість вдячності вирішила показати характер. А може, це тільки тимчасово і ми ще порозуміємось?