– Аби лікарі дали добро – зробила б аборт та й по всьому. Не роказував би ти тепер, яка я мати погана!

Так вже склалось, що мамою я стала двічі: вперше, коли мені виповнилось 19, вдруге — у 38.

Івана, старшого сина, я люблю всім серцем. Він народився від великого кохання, зміцнив нашу сімʼю, подарував мені можливість відчути радощі материнства.

Хоч батьками ми з чоловіком стали рано, але робили все, щоб і самим на ноги стати, і дитину в люди вивести.

Гарний Іван у мене виріс, високий, статура чудова – не налюбуєшся. Хоч до рани прикладай, їй Богу! То і вкладали ми в нього все найкраще, поки могли: на навчання грошей витратили так багато, що аж думати про те не хочеться, на 18 років подарували першу машину, а до весілля вже й на квартиру розщедрились. 

А от із Назаром ситуація в нас склалась трохи інша… Після перших пологів мені сказали, що народити я більше ніколи не зможу. Скажу чесно: новина ця мене дуже потішила, бо більше однієї дитини в сімʼї — то вже якось занадто. Багато років я жила, знаючи, що не можу завагітніти. А потім почалась ранкова нудота, важкість у животі, печія… Аборт робити заборонили, бо термін був уже великий, тому довелось народжувати вдруге.

Вагітність проходила важко, пологи – ще гірше. Я хвилини рахувала до дня, коли нарешті весь цей жах закінчиться. Не дивно, що почуттів до цієї дитини у мене так і не зʼявилось.

Нічого поганого я в цьому не бачу. Мені взагалі здається, що оці всі казочки про безперечну материнську любов – брехливі казочки для невдах.

Не дивлячись на все, ми і в школу хорошу Назара віддали, і в університет прилаштували. Обділеним він не був ніколи, аж поки у 18 не почав вимагати власну машину.

– Ви ж Івану машину купили, коли йому 18 було! А я що, гірший? – верещав на нас із чоловіком молодший син.

Пошепки

– Не гірший. Але ж ти розумієш, що як Івану машина куплялась – ми молодші були, трохи багатші. А зараз ми з батьком вже старі, самі кінці з кінцями ледь зводимо. Де ж ми ту машину тобі візьмемо?

– То на квартиру я теж можу не розраховувати, так? – з претензією запитав Назар. – То нащо було мене взагалі народжувати, якщо для вас тільки Іван існує! Жалієшся, що ви вже старі? Треба було про це думати, коли вагітніла, а не аж тепер!

– Та я не хотіла вагітніти, щоб ти знав! І тебе народжувати теж не хотіла. Аби лікарі дали добро – зробила б аборт та й по всьому. А так, життя я тобі дала, освіту батько оплатив. Вдячним маєш бути, а не вимагати в нас щось. Іван – мій улюблений син. І витрачати я буду на нього стільки, скільки захочу! – не втрималась і вперше виклала я всю правду молодшому сину.

Не можу сказати, що шкодую про ці слова. Це ж правда, куди від неї дінешся?

Назар втік з дому, я його не бачила вже кілька тижнів. Чоловік каже, що треба йти в поліцію і починати його шукати. А я не хочу. Він завжди був для мене просто дитиною, яку ми фінансово забезпечували. Чоловік каже, що я жорстока людина, а я з цим зробити нічого не можу.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Як думаєте, чому так сталось?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

VikaB
Adblock
detector