Аби ви тільки знали, як місто псує людей! Я сама із села. Дід мій тут ріс, прадід і я лишилася жити. Думала, і своїх дітей до такого життя призвичаю. Але ж де там! Захотілося моїй Світлані більшого, припекло їй побачити місто.
Коли прийшов час вищу освіту отримувати, ми її відправили в Київ. Сподівалися, що побачить донька за ці чотири роки, що нічого доброго в тих камʼяних джунглях нема, та й вернеться в батьківську хату. А вона взяла й лишилася там після четвертого курсу. Чоловіка знайшла, дитину народила… Осіли вони всі там, городськими стали.
У гості Світлана приїжджала все рідше. Мовляв, у нас інтересу немає, ми від цивілізації далеко… Отако! Скільки жила – нормально було. А тільки виїхала – все, уже все не так! Але ж я однаково і за нею скучала, і за онуком. Приходилося мені вже до них їздити. Ото напру сумок так, що ледь до вокзалу дотягую, та й їду до рідні.
Донька ніколи мене з великою радістю не зустрічала, а цього разу їй взагалі наче поробив хто. На вокзал по мене не приїхала, сумки нести не помогла. А як зайшла я у квартиру, їсти написала мені та й пішла спати. Ніхто зі мною і за столом не посидів! Три дні я була наче не у своїй тарілці. То вже й зраділа, коли додому прийшла пора їхати. Та й тут все не так, як у людей! Скасували мій поїзд, мусіла я ще на день у Світлани лишатися.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Підходжу я до будинку, а там чоловіки якісь риються в пакеті, у якому я доньці гостинці привезла! Я ж побігла додому, аби спитати в неї, як таке сталося.
– Ма, ти наче маленька, – сказала мені на те Світлана. – Я завжди викидаю те, що ти привозиш. Воно ж не таке, до якого ми звикли. Мʼясо смердить, молоко жирне, яйця дивні якісь. Я виношу до смітника твої передачки, а там їх вже хтось підбирає.
Я спочатку аж не повірила в те, що мої вуха чули. Світлана ж знає, як важко ті яйця збирати, яка велика наука та свиню виростити, аби з неї мʼясо мати! Про корову взагалі мовчу! День і ніч біля неї треба дбати, аби таке молоко смачне давала. Та в нашому селі черги по нього стоять! А дочка отак…
Поки вона з нами жила, то не була такою. А оце тільки переїхала — все, нема дитини. Чоловік каже, що я просто себе накручую. А я ніяк заспокоїтись не можу. Що ж з нею той Київ зробив, що вона так батьківську справу не цінує…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!