Я поїхала у Португалію на заробітки ще в далекому 2010 році. В Україні заробляла просто копійки, а мала ж якось підіймати на ноги двох донечок. Тоді якраз і був попит на роботу закордоном, тому я зібрала всі речі та поїхала у Брагу.
Платили там досить добре, я таких грошей у руках ніколи не тримала. Половину відкладала собі на життя, половину надсилала батькам в Україну. Потім, як дітки підросли, я кожному купила по однокімнатній квартирі, аби вони мали свій дах над головою.
У 2020 році я познайомилася з Луїшом. Тоді працювала в сеньйорів помічницею, а він якраз був їх племінником. І Луїш був вражений, яка я гарна господиня. Коли приходив у гості, то дарував мені квіти, запрошував на прогулянку, щось допомагав. А через 3 місяці я переїхала жити до нього.
Луїш має двоповерховий будинок, гарний сад та подвір’я. Однак, я досі працюю. Не хочу залежати від чоловіка. Ну і треба все-таки далі гроші заробляти, відкладала на “чорний день”. Адже Луїш казав, що не хоче офіційно зі мною одружуватися. Мовляв, у Португалії не заведено брати у жінки іноземок. І тут закони у них якісь дивакуваті, чесно. Краще я матиму заощадження, бо не знати, що мене чекає завтра.
Хоча він передавав подарунки для моїх дітей та батьків. І ось цього літа я вирішила нарешті поїхати додому, провідати рідних. Тим паче, старша донька виходила заміж та я, як мама, повинна була приїхати на весілля. Луїш також був запрошений, ще й купив для молодят гарну кухонну техніку. Але він був з тих чоловіків, які думали, що ми, українці, живемо бідно та безбожно.
Однак, ви б бачили його вираз обличчя, коли він зайшов у нашу квартиру. Новесенький ремонт, гарні меблі, все зроблено за останнім писком моди. А який стіл накрили батьки – варенички, голубці, холодець, салатики. Так їв, що аж за вухами лящало.
Думав, що його вже нічого не здивує. А через декілька днів ми поїхали на весілля до донечки Марії. Луїш постійно ходив та приємно дивувався з наших українських традицій. Які пісні ми гарні співали, як молодята брали вінчання у церкві, яку сукню молода мала. Найбільше йому сподобалася традиція кидати букет та знімати фату. Адже в Португалії це все роблять якось без душі, без традицій та обрядів.
За декілька днів до від’їзду ми родиною поїхали у Буковель. Луїш постійно ходив і казав “Кі белаз монтеньяс” (які гарні гори). Куштував банош, купався у чані, катався на квадроциклах по горах. Діти подарували йому вишиванку та традиційний кептар (камізелька). То він її три дні носив, поки був у горах. Уявляєте, навіть пісню Івана Поповича “Василино” вивчив!
– Аморе, українці – найкращі у світі люди! Я вимагаю, аби ти мені щодня готувала борщ з варениками.
І навіть коли ми повернулися до Браги, то Луїш друзям та сусідам розповів про гостину в Україні. Ще й запросив на вечерю, де частував всіх українськими стравами. Допоміг мені готувати борщик, ліпити вареники та ще поставив сало, яке мій батько сам робив.
Я чула від подруг, що португальці дуже погані чоловіки, що вони жінок геть не цінують. Але мій Луїш виняток. Йому так сподобалася Україна, що він хоче знову приїхати в гості. Певно, когось з подруг жаба давить, що я знайшла такого хорошого чоловіка-іноземця, який любить мою Батьківщину.
А Ви зустрічали таких іноземців, які люблять Україну?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!