Ми з Танею прожили разом чотири роки. У нас народився син. Ми одружували по молодості, від великого кохання. Та кохання закінчилось, як з’явилась сім’я і проблеми. Не вистачало грошей, постійні борги, сварки. Ми втратили інтерес один до одного і стали зовсім чужими. Тому вирішили розлучитись.
Окремо у нас вийшло краще. Я платив аліменти на сина. Дуже його любив. Та з ним не бачився. Він не горів бажанням. Я розумів і приймав це. Тому не наполягав.
Син був дуже прив’язаний до мами. Це не дивно. Вона ж була поруч з ним весь час. Вона теж життя свого без синочка не уявляла. Бо була на цьому світі сама-самісінька. Батьки загинули в автокатастрофі, коли їй було шістнадцять. Таню до себе забрала тітка, виховувала її. Та вона померла декілька років тому. Тому у неї більше нікого не залишилось.
Так і проходили дні.
Вчора до мене зателефонувала подруга Тані. Той дзвінок забрав у мене землю з-під ніг.
– Їй залишилось жити три місяці. Андрій, вона вмирає..Ти це розумієш? – дівчина плакала – Вона не хотіла тобі говорити до останнього. Але часу у неї майже немає. Костик залишається сам. Як тепер йому. У нього нікого, крім тебе немає.
Я був в стані шоку. Я не міг усвідомити сказаного.
– Можливо, можна ще щось зробити. Медицина ж на місці не стоїть..- я чіплявся за соломинку.
– Вже пізно, Андрій. Метастази повсюди..Приїдь до мене, давай все обговоримо.
– Гаразд.
Я ніяк не міг переварити ту інформацію. У моєї колишньої дружини рак. Вона помирає. Я більше не зможу її побачити і почути. Як це могло статись? А наш син? Як тепер бути з ним? Як він переживе ц? Він же такий маленький..
А весілля? Через місяць у мене має бути весілля. Я познайомився з Христиною пів року тому в черзі на касу. Від тоді все закрутилось. Нам було добре разом. Тому ми вирішили одружитись. А тепер..Мій світ перевернувся..
Я довго так сидів, а потім встав, зібрався і поїхав до Олени, подруги. Костик був у неї, сидів, грався у планшеті. Я підійшов до нього.
– Костику, синочку, ти пам’ятаєш мене? Я тато твій? – у мене сльози навернулись на очі. Син кивнув мені. Який же він дурень! Так довго не бачитись з сином. А він був так схожий на нього..
На наступний день я поїхав до Тані. Я повинен..Хоч і страшно. Що я маю їй сказати? Підбадьорити? Сказати, що усе буде добре? Але нічого вже не буде добре…І вона це знає..
Я зайшов у палату. І просто завмер. Глянув на ліжко. І крім великих бездонних очей не побачив більше нічого. Від Тані майже нічого не залишилось. Одна шкіра і кістки. В буквальному значенні.
– Андрію, благаю..Не залишай його..В нього більше нікого немає. Всі документи в Олени. Прошу..Все..Важко мені..Іди..
Я пішов..Прийшов додому і хотів напитись. Та обмежив себе поки мінералкою. Пив і пив. Та мені все було мало. Впав на ліжко і заснув. Зранку поїхав зустрічати Христину з відрядження. Вона була перекладачкою і летіла зі своїм шефом в Іспанію.
Приїхала засмагла, щаслива. Все розповідає про свої пригоди.
Вдома ми сіли снідати. Я налив нам чаю і почав розмову:
– Христь, нам треба поговорити.
– Так, коханий.
– Ти ж знаєш, що я маю сина?
– Знаю, ти говорив. Йому сім чи скільки?
– Шість було. Знаєш, я хочу, щоб ви познайомились. Ти ж не проти?
– Та ні. Приводь, якщо ти цього хочеш. Але не зараз.
На цьому розмова закінчилась.
Через п’ять дів Таня померла. У неї виявилось не так багато часу, як думали лікарі. Її кремували. Вона так хотіла. Я був на прощанні. Крім мене ще була Олена, Косик і декілька знайомих Тані. Костя навіть не заплакав жодного разу. Та він переживає. Я бачу. Він закрився у собі.
Я поїхав до Олени. Ми вклали спати Костика. Вона мне спитала:
– Ти визначився, Андрію. Ти маєш сказати, що вирішив. Я не зможу бути з Костиком весь час. У мене часті відрядження.
– Я знаю, знаю. Дай мені ще декілька днів.
Наступного дня я повіз знайомити сина з Христиною.
– Костику, знайомся, це моя подруга Христина. В тебе ж теж уже є подруги, правда? – я намагався пожартувати і розвеселити сина.
Він заплакав. Просто стояв і плакав. А я не знав, що мені робити. Хотів сісти біля нього і теж розплакатись. Христинка зреагувала миттєво. Підняла Костика на руки і почала заспокоювати.
Вони пішли на кухню пити чай. Христина витягла на стіл тістечка і дала одне Костику
– Скуштуй. Це найсмачніше тістечко у світі. – говорила вона лагідно.
Ми грались. Дивились мультики. Прийшов час збирати сина. Вони залишились наодинці. Христина пішла у ванну.
– Тату, а ти віддаси мене у дитячий будинок? – випалив син.
– Ні, синку, з чого ти взяв?
– Якась тітка на похоронах сказала.
Я завів сина до Олени. А сам прокручував в голові його слова. Я не міг його залишити. Це моя кровинка.
Наступного дня я замучив себе цим питанням. Мені перед очима стояло обличчя помираючої Тані.
Я не міг більше відкладати і прийняв рішення забрати Костика до себе додому. Христя зустріла нас смачними тістечками з чаєм. Поки Максим грався в кімнаті. Я почав розмовляти з дівчиною:
– Христя, ти ж знаєш що Таня померла. І тепер у Костика крім нас з тобою нікого немає.. Він залишився сам.
– Нас? Пробач, Андрія, але я йому ніхто. Я знала, що ти заведеш цю розмову. І знаю, що ти казатимеш далі. Я проти. Я хочу власних дітей, а не чужих.
– Та які ж вони чужі? Це мій син! І що ти пропонуєш мені віддати його у дитбудинок?
– Ну, Андрію, є ж хороші дитячі будинки. Ми будемо його провідувати. І навіть забирати на вихідні додому
– Ні, я не зроблю цього. Він тільки-но втратив маму. Йому і так важко.
– Тоді вибирай: або я , або він. Третього не дано.
Я повернувся і побачив сина. Він вже давно стояв за моєю спиною. Він чув усю нашу розмову. Я бачив, Христина налаштована рішуче. І думати по-іншому вона не зможе.
Я мовчки взяв сина на руки і пішов збирати свої речі. Мені доведеться переїхати на свою стару квартиру, бо ця була Христини.
Ми їхали мовчки. Зайшли у квартиру. Ми були втомлені і пішли лягати у ліжко, ввімкнули телевізор і лежали.
– Тату, ти що плачеш? – запитав син
– Ні, синку, все нормально – сказав я , витерши очі.
– Тату, а я тепер з тобою житиму? Ти не віддаси мене нікуди?
– Так, синку, ти тепер завжди будеш зі мною.
– Чесно-чесно?
– Чесно-чесно..
Син підскочив і міцно мене обійняв. Я зрозумів, що зробив правильне рішення.
Більше немає Тані, немає Христі. Залишились ми тільки вдвох. Але я знав, що ми впораємось.
Як гадаєте, буде важко Андрію справлятись зі сином?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!