— Привіт малий!
— Малий? Ви, мабуть, помилилися.
— Це ж Андрія номер?
— Так, його. От тільки він поговорити з вами не зможе. Довірив свій телефон мені.
В той момент мені аж подих перехопило, а серце так гатило в грудях, що мало не вилетіло:
— Щось сталося? Він живий, здоровий?!
— Та все добре! Командир його наш покарав за неналежну поведінку. От він тепер під замком сидить.
— Ну, нічого собі! А що ж він такого накоїв? Такий зразковий солдат, навіть нагороду за мужність отримав нещодавно …
— Так в тому і вся біда! Забагато у вашого Андрія мужності. У нас було завдання: під шквальним вогнем перебратися якось до нового укріплення, вже відповзли добряче, а він згадав, що залишив в окопі передачку з дому. Ніби там було щось життєво необхідне. А хто вже дозволить повертатися? То він самовільно пробрався на старі позиції серед ночі. Може, ніхто б і не помітив того, але ж він вернувся, як той герой із фільму жахів — весь одяг в крові, руки, обличчя. Ми думали, то його, але ні — ворожа. Одним словом, посилочку Андрій таки забрав.
— Ну, і за що ж тут було карати?
— Ага, ви це нашому командиру скажіть, який серед ночі побачив вашого Андрія в такому вигляді. Злякався так, що мало його не поклав на лопатки спрожогу. Тепер ваш Малий сидить в окремому наметі, чистить одяг і вчить напам’ять Статут.
— Чуєш, а такий ризик хоч був виправданий?! Що ж там в тій посилці такого особливого було?
— Нічого! Якісь смаколики, але головне — то лист від доньки і малюнок… Він же навіть не встиг його роздивитися, коли нас почали накривати. Тому й повернувся.
Ну і хто ж тих українців переможе, коли батько повзе під обстрілами по лист від донечки?! Любов завжди сильніша за ненависть — скоро ми в цьому переконаємося!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!