Всі в селі знали бабу Люду. Добрішої людини світ не бачив. Усім допомагала, всіх годувала. Малеча охоче бігала до неї їсти домашню випічку, а вона їм розповідала всілякі оповідки місцеві.
Колись і я так бігала. Та тоді Людмила Іванівна була молодша, дід її ще живий був. А діти хоч і рідко, але приїжджали. Донька в Києві жила, а син в Дніпрі. Та сталася біда, донька захворіла, померла всього в 58 років. Залишилися в бабусі в місті онуки.
Згодом не стало й діда. Пам’ятаю тоді на похорон син приїхав і онуки, це останній раз, коли вони тут були. Баба дуже сумувала, але трималася.
Ми всі час від часу приходили до неї просто, аби поговорити, розважити. Та вона навіть в 90 років була міцнішою за багатьох молодих.
– Бабусю, як вам це вдається? В такому віці город копати, готувати, прибирати?
– От саме праця мене й тримає. Як не копатиму, не готуватиму – помру.
Звичайно, усієї тієї городини та інших продуктів бабі Люді не треба було. Довго просила, аби онуки приїжджали, забирали, та вони не хотіли:
– Нащо за тим їхати, як в місті все є. Марно витрачений час.
Старенька намагалась пояснити, що зовсім не марно, адже й із нею побачаться. І у неї все вирощене з любов’ю, домашнє, в місті немає такого.
Ніяка хвороба не брала бабусю. Аж поки не почався ковід. Ледве її лікарі врятували. Але здоров’я після того було вже не те. Просила сина й онуків, аби приїхали. Адже відчувала – не довго залишилось жити. Та вони відмовлялися, все їм часу бракувало.
А тоді почала ходити по сусідах і наче прощатися. Й до мене прийшла:
– Доню, дякую, що добра була до мене! Ти мені, як рідна!
– Що це ви наче прощаєтесь?
– Відчуваю, врожай цьогоріч вже не зберу. Та ви зберіть, шкода того всього добра, роздайте бідним, а мені приємно буде.
– Не вигадуйте. Наше село без вас ніяк!
Більше я бабу Люду не бачила. Минуло кілька днів, доки заклопотані односельці зрозуміли, що давно стареньку не бачили. Прийшли й знайшли її в ліжку – вбрану у вишиту святкову сорочку на новій ковдрі. Чепурилася до смерті. Поруч із нею лежала записка і невеличка скринька.
“Любий сину, дорогі онуки! Ви – сенс мого життя! Саме любов до вас тримала мене на світі так довго! У скриньці гроші й дорогі мені речі. Поділіть порівну. Хату також продайте, якщо треба. Лишень нехай порожня не стоїть, в ній люди жити мають. Тільки ікони собі заберіть, вони вас оберігатимуть! А цьогорічний врожай наші люди зберуть!”
Бабу Люду проводжали усім селом, усі її любили. А син на похорон не встиг, онуки також. Лишень згодом приїхав, прочитав записку і гірко заплакав. В тій скриньці була досить велика сума, понад 10 тисяч доларів, зібрані за все життя. А будинок і досі не продали, зараз там переселенці живуть, багатодітна сім’я. Людмилі Іванівні це б точно сподобалось.
А вам такі історії траплялися? Думаєте, правильно старенька зробила?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!