Я завагітніла дуже рано, у 19 років. Рахуйте, що тоді навчалася на 2 курсі університету.
І досить довго не зізнавалася ні батькам, ні хлопцю про стан. Тільки моя мама одразу здогадалася, бо були всі ознаки – поправилася, нудота, зміна настрою. То я сміюся, а через пару хвилин вже реву, як та корова.
Не хотіла казати, бо не знала, як вони відреагують. Раптом, вони всі поведуть мене на аборт чи змусять віддати дитину у притулок?
Але, на щастя, батьки мене підтримали. Владислав зробив мені пропозицію, ми розписалися. Коханий навіть забрав документи з університету та влаштувався на роботу. А я домовилася з викладачами та перевелася на заочну форму.
Однак, ні свекри, ні мої батьки не могли купити нам квартиру. Адже ніхто не мав таких великих грошей. Тим паче, нам було страшно влізати в борги з маленькою дитиною на руках.
Батьки Владислава живуть у селі. Там ні роботи, ні садка – нічого нема! Богом забута місцина. А мої батьки мають двокімнатну квартиру на Сихові. Тільки з ними ще жили мої два молодших братики. Самі розумієте, що наша родина могла перетворитися на рукавичку.
Тому ми орендували однокімнатну квартиру на Галицькому перехресті. Старенька хрущівочка, радянські меблі, мало квадратів. Зате ми платили не так багато, поруч був супермаркет і дитячий майданчик. Ще й до того, робота Владислава за 10 хвилин ходьби знаходилася він часто на обідні перерви приходив поїсти.
Свекри часто передавали нам з села домашні продукти, а моя мама приходила няньчитися з Андрійком, поки я писала семінари. Без допомоги рідних ми б не протрималися ні дня.
Але зараз у нашій родині дуже складна ситуація. Власниця вирішила продавати цю квартиру та вже знайшла покупців. Дала нам часу місяць, аби ми знайшли нове помешкання та переїхали геть. Однак, зараз так ціни у Львові виросли за оренду, що ви собі не уявляєте. Хтось просить навіть тисячу доларів за однокімнатну квартиру. Мені аж страшно ті оголошення читати.
Тоді я згадала про бабусю Стефу. Це татова мама, вона живе на Левандівці, має трикімнатну квартиру. З родиною вона вкрай рідко спілкувалася, бо не дуже любила мою маму. Свого часу бабуся Стефа відмовляла тата від весілля та часто влаштовувала скандали. Але минули роки, ці сімейні мелодрами вщухли.
Я вирішила поговорити з бабусею. Аби вона нас пустила до себе пожити. Хоча б перебути декілька місяців, аби ми назбирали гроші на квартиру. Я б змогла потім віддати Андрійка в садочок та влаштуватися на роботу.
Купила їй тортику, пачку гарної кави.
– Бабусю, ти ж розумієш, що у нас зараз така ситуація. Просто залишають без даху над головою.
– І що? То я винна, що ти у 19 так рано вродила? Я вам свічку не тримала!
– До чого тут свічка? У тебе правнук вже народився, ми ж одна родина.
– Нічого чути не хочу. От я знаю, ви потім мене з квартири виставите геть. Або в пансіонат здасте. Я на цю хату сама заробила, то і ти можеш!
Бабуся мене ледь за плечі не виштовхала з квартири. І тепер навіть слухавку не підіймає, не хочу говорити.
Але я все ще маю надію, що вона змінить свою думку. Не хотілося б через суд ці проблеми вирішувати. Адже я єдина онучка у родині, братів та сестра не маю. Тим паче, тато і мама на моїй стороні і готові допомогти, якщо діло дійте до суду.
Я не зі зла це роблю. Просто нам зараз терміново потрібне нове житло!
А що б Ви зробили на місці нашої юної читачки?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!