Маленький Мар’янчик сидів біля своєї мами. Жінка похилила голову і тихенько схлипувала. Вчора їхнього батька і тата не стало. Поки що малюк навіть не розумів, що трапилося. Ще зранку вони з батьком розмовляли, сміялися, жартували. Потім татко пішов на роботу, з якої більше не повернувся. Мар’ян досі випитував рідних, коли прийде тато. А ті лише понуро хитали головами.
До кімнати ввійшла бабуся. Вона горювала, а родичі намагалися її заспокоїти. Тоді жінка підійшла до онука і міцно його обійняла.
– А тато повернеться? Я вже зачекався.
– Ні, татко більше не повернеться. Але він спостерігає за тобою.
– Спостерігає? Звідки?
– З неба, дитино. Тепер він житиме там, але не забуде про тебе. Можеш виходити на двір, дивитися на небо і шукати його там. Він схожий на хмаринку. Можеш навіть говорити з ним, татко тебе точно почує.
Мар’янчик не став зволікати. Він зірвався з місця і побіг на подвір’я. Раптом зупинився посеред саду і почав дивитися на небо, щось бурмочучи собі під носа. Слідом за дитиною з дому вийшла мати. Вона вирішила не тривожити малого, просто зупинилася позаду і прислухалася.
– Татку, будь ласка, повернися. Я тебе так чекаю, – шепотів хлопчик.- Я більше не буду бешкетувати, чесно. Тільки прийди додому.
Жінка підійшла до сина і почала гладити його по голові.
– Тато тебе почув.Але він не зможе повернутися. Тепер у нього нове життя. Він зараз з янголами. Йому там добре. Не клич його більше, просто розповідай усе, що хочеш. Можеш навіть запитувати щось, але кликати не треба.
Так Мар’ян виріс без батька. Сама доля так вирішила. Мама заміж більше не виходила. Не знайшлося того, хто зміг би полюбити її малюка, як рідного. Жінка працювала, виховувала сина і намагалася забути минуле.
Мар’янчик також змирився з таким життя. У нього хороші стосунки з мамою та іншими родичами. Він усім і завжди радо допомагав. Не цурався прибирати, мити посуд. Нерідко ремонтував щось. А далі закінчив школу і поїхав вчитися в інше місто.
Матір залишилася сама. Було незвично, але майбутнє сина дорожче, ніж її потреба бути в центрі уваги. Жінка так пишалася своїм Мар’яном. Такий працьовитий та старанний у неї син виріс. Вступив в університет самостійно, стипендію має, хоче на роботу влаштовуватися. Тільки додому рідко приїжджає, але з таким графіком не дуже вдається знайти час для переїздів. Аби тільки йому добре було.
Хоча тато загинув дуже давно, але Мар’янко і досі про нього не забуває. У скрутні хвилини виходить у двір, сідає на лавку і шукає на небі хмаринку, схожу на батька. А тоді починає розповідати, як йому живеться. На душі так легко після цього монологу стає. Зараз хлопчик уже дорослий, але все одно вірить, що батько чує все, що він йому розповідає. І навіть знаки подає, що і як краще зробити. Головне вміти їх чути та сприймати.
Як вам історія?
Які емоції вона у вас викликала?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!