Був зимовий прохолодний день. На тротуарі, недалеко від житлових під’їздів, стояла старенька бабуся та просила милостиню. Вона виглядала дуже виснаженою, а її лице було повністю вкрите зморшками.
Вона стояла беземоційно, у її очах вже не було ні смутку, ні розпачу, а тільки байдужість або ж навіть приреченість. Вона була одягнена в стару поношену куртку, з-під якої виднівся легкий халат, що аж ніяк не міг зігріти. На ногах поношене до дір взуття, а на голові – хусточка.
У дворі з’явилися два підлітки, років шістнадцяти. Вони дуже голосно розмовляли та виражалися ненормативною лексикою, по черзі пили одне на двох пиво. Коли ж вони проходили повз прохачку, то один з них поклав їй недопалок в долоню і зі сміхом почав тікати, а його друг поспішив за ним.
Бабуся налякалася й просто опустилася вниз. Вона не кричала нічого вслід, не обзивала юнаків, лише пекуча образа залишилася на її серці, а по щоках потекли сльози.
Це все помітив третьокласник, який повертався з уроків. Він одразу підбіг до старенької та допоміг їй:
– Бабусю, давайте я вам допоможу, не можна лежати на снігу, ви простудитеся.
Бабуся здивовано запиталася:
– Ти хто, хлопчику?
– Я Назар, живу в сусідньому будинку. Ви краще скажіть, чи вам дуже боляче? Не плачте, будь ласка, – просив хлопчик. Він акуратно вийняв хустку й почав витирати обличчя жінки.
Потім Назар задумався, та сказав:
– Нікуди не йдіть, ось я вам залишаю рюкзак. Не встигнете очима кліпнути, як я повернуся. А поки візьміть ось ці пиріжки, моя бабуся їх пече.
Старенька тремтячими руками взяла пакетик, хотіла подякувати, а хлопчика вже не було поруч.
– Добра дитина, – сказала бабуся сама до себе, і її обличчя просвітліло.
– Я прийшов! – голосно сказав маленький хлопчик. – Зараз оглянемо вашу руку.
Змастив місце, де поклали недопалок йодом та перемотав бинтом.
– Готово!, – весело сказав Назар. – А ще я вам приніс свою скарбничку. Візьміть та не переживайте, мої батьки не будуть мене сварити!
Старенька не хотіла брати, але очі хлопчика дивилися на неї так щиро й безкорисливо, що вона не могла відмовити:
– Дякую тобі. Твої батьки виховали достойну людину!
Голос бабусі тремтів. Щоб заспокоїти, Назар міцно обняв її.
– Я давно не відчувала себе такою щасливою, — тихо промовила вона й поцілувала в щічку Назара.
А як ви ставитися до вчинку Назара?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!