Про моє життя можна книги писати. Всю свою молодість я витратила на чоловіка-алкоголіка. З ним мені було вкрай важко. Скільки разів доводилось тікати серед ночі з малими дітьми на руках? А пояснювати на роботі, чому в мене синці. Це нестерпно і принизливо.
Саме тому врешті я наважилась. Залишила дітей зі своєю мамою і поїхала на заробітки до Іспанії. Ця країна відразу зачарувала мене. Мені пощастило влаштуватись в клінінгову компанію. Робота важка, але є й вільний час.
В мене був один постійний клієнт, самотній іспанець Пабло. В нього я прибирала щосереди. Одного разу він запропонував залишитись в нього на обід. Самотужки приготував паелью, своєрідний плов з морепродуктами й спеціями. Я погодилась і не пошкодувала. Виявляється колись Пабло був шеф-кухарем. Й досі мав власний ресторан, хоча від справ вже відійшов.
Ми почали спілкуватися. І хоча він був на 20 років старший за мене, але досі залишався привабливим чоловіком. Згодом запропонував мені вийти за нього. Я погодилась. Він наполягав, щоб все було офіційно, тож я поїхала в Україну й оформила розлучення.
Діти на той момент вже школу закінчили. Я їх підтримувала фінансово, оплачувала освіту. А на літо забрала до себе на відпочинок. Пабло дуже зрадів, адже власних дітей ніколи не мав.
Можу сміливо сказати, що роки, прожиті з моїм іспанцем – були найщасливіші в моєму житті. Такого дбайливого чоловіка я ніколи не зустрічала.
Та усе закінчується. Минуло 18 років нашого спільного життя і Пабло захворів. Я доглядала коханого до кінця, тримала його руку в останню хвилину. Важко словами передати, якою гіркою була для мене ця втрата. Та я мусила триматися.
Пабло залишив мені усі свої статки: будинок, заощадження і ресторан. В пам’ять про нього я вирішила, що робитиму усе, аби його справа залишалась успішною.
Та раптом в Україні почалась війна. Мої діти з мамою жили в Херсонській області. Вони вже мали власні сім’ї. Я вмовила їх тікати. На щастя, їм вдалося усім разом виїхати до Тернопільської області.
Я благала дітей приїхати до мене, та вони не слухали.
– Мамо, як ти собі уявляєш? Бабуся вже старенька, їй навіть в іншу область було важко переїхати.
– Але в Україні небезпечно, а тут є все необхідне. Діти матимуть чудове майбутнє. А бабусю влаштуємо в сучасний будинок для літніх людей. Її доглядатимуть.
– Ти що? Як так можна? Це ж твоя мама! І вона нас виростила, поки ти своє життя влаштовувала.
– Ти не розумієш, тут такі пансіони, як санаторії й навіть краще. Старенькі тут розважаються, закохуються й отримують належний медичний супровід.
– Це не правильно. А не краще тобі все продати та приїхати до нас? Ми на ці гроші тут зможемо, як пани жити. Придбаємо квартири, бізнес відкриємо.
– Доню, а як же війна? Ніхто не знає, що буде надалі! Ми можемо вмить все втратити. Я не можу так вчинити з Пабло.
– Немає вже твого іспанця, про дітей думав своїх.
Мені так прикро було. Я завжди допомагала дітям, придбала їм житло, висилала гроші. Чи я мала залишитися з їхнім татом і ми б усі разом бідували?
Тепер діти зі мною не говорять. Я продовжую висилати їм гроші та писати, аби приїжджали до мене. Страшенно сумую за онуками.
Порадьте, що мені робити? Може й справді слід все продати й повернутися?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!