Ще будучи в школі я невдало пожартувала над своєю подругою. Хіба я могла подумати, що це відгукнеться мені вже у дорослому віці, ще й так?
Марина – моя найкраща подруга. Ми разом сиділи за однією партою, ділились секретами та допомагали одна одній. Були, наче сестри.
Одного дня ми говорили про свої недоліки у зовнішності, як і всі дівчата. Хто б що змінив. І от, потягло мене за язика бовкнути:
– Так, твій нульовий розмір тебе псує.
Марина лише легенько посміхнулась, видно було, що я її образила.
– Вибач, не подумала – обдумалась я.
Все б нічого, але ті мої слова почули однокласники і підняли Марину на сміх. З того часу це прізвисько – нульовий розмір – причепилось до неї аж до закінчення школи.
Скільки разів я просила вибачення і щиро каялась у сказаному, та подруга й чути не хотіла. Я дуже за нею сумувала, мені бракувало її.
Після випускного Марина поїхала до іншого міста на навчання й наше спілкування обірвалось зовсім.
Вже минуло 14 років по закінченню школи. Я заміжня, маю красуню донечку. З чоловіком купили свою квартиру. Життя складалось чудово.
З Мариною ми так більше жодного разу і не бачились.
Та на днях моє щасливе життя розсипалось – я дізналась, що чоловік мене зраджує.
Вийшло це випадково. Я раніше поверталась з роботи і йшла повз наше улюблене кафе. Вирішила зайти попити кави.
Дивлюсь сидить мій Сергій з якоюсь жінкою. Мило так щебечуть, за руки тримаються. Коли придивилась, не повірила своїм очам. Із Сергієм сиділа Марина, та сама подруга з дитинства. Потім чоловік поцілував її. Цього я вже не витримала і підійшла.
– Що тут відбувається? – питаю.
– Ти не бачиш? Ми обідаємо – заговорила Марина.
Сергій сидів і мовчав.
– Скажи щось. Поясни – говорила я до Сергія.
– Я покохав іншу. Вибач.. – пробурмотіла він. – Нам треба розлучитись.
Після цих слів Марина розсміялась.
– Бачиш, таки «нульовий розмір» обійшла тебе і виявилась кращою – сказала колишня подруга.
– То ти досі на мене ображаєшся і навмисно руйнуєш мою сім’ю?
– Це зробила не я, а Сергій.
Після цих слів Марина пішла геть, поцілувавши Сергія. Він пішов за нею.
Коли я повернулась додому, то речей чоловіка уже не було. Лише записка на столі: «На розлучення подам сам. З квартирою ще вирішимо що робити».
Донька ще не знає, де її тато.
Отак колишня подруга і мій невдалий жарт зруйнували мою сім’ю.
Яка ваша думка з цього приводу?