Коли була маленькою, ніяк не могла зрозуміти свою бабусю. Вона завжди здавалась мені якоюсь, як би це сказати… Дивною.
Усі підвіконня у квартирі вона заставляла рослинами. І якщо в когось це були кактуси чи фіалки, то бабуся пішла далі і вирощувала на кухні розсаду. А як зривала я їй якусь квітку на вулиці, то вона і її ставила у воду, а потім несла до вікна.
Вона завжди була дуже швидкою жінкою. Навіть вік її в цьому не здолав. Бувало, стану я картоплю на суп чистити, а вона за цей час встигає котлет наліпити, салат накришити, прибрати зі столу, помити посуд, вимити підлогу у всіх кімнатах.
А от біля цих рослинок, біля помідорів та перцю, що тільки виткнулись із землі, бабуся ставала зовсім іншою людиною. Спокійною, неспішною… Стояла собі тихенько, дивилась у вікно, раділа добрій погоді і мугикала собі під носа якісь пісеньки.
Дивина, правда ж?
І от якось я не витримала, запитала все ж у бабусі, нащо вона таке майже щодня робить.
– Мала ти ще, дитино. Не зрозумієш… Дивлюсь я на цю рослинку, яка жити хоче, до світла вернеться, та й собі бажанням завтра прокинутись наповнююсь. Бо коли старієш, жага до життя згасає. А без неї зовсім зачахнути можна. От і шукаю я її у всьому, що теж хоче жити.
Тоді я і правда не зрозуміла, що мала на увазі бабуся. Та минув час, я виросла… Тепер у мене на вікні росте перець. І як же приємно дивитись на нього, коли поганий видався день.
Бо бажання жити треба шукати завжди і всьому. Тільки так можна прокидатися зранку щасливим.
А звідки ви берете бажання прокидатися щоранку?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!