Моя мати завжди була жінкою не дуже розумною, а на старість то взагалі… Останнє з голови вилетіло.
Років з п’ять тому я привів додому свою жінку. Ніякої любові в мене до Оксани не було, але хто ж відмовиться від таких рук роботящих? Вона вміла все: і води принести, і дров нарубати, і зашити, і напекти, і зварити. А до того всього вона ще й сирота! Я її собі взяв, а вона за те й вдячна була. Догоджала за мою доброту, як тільки вміла.
– Ой, донечко, кинь ти те відро! Воно ж важке! – бувало приказувала Оксані моя мати.
– А ти мою жінку не займай! Вона сама знає, яку роботу зробити повинна. Ясно тобі? – прикривав я зразу всім рота. Батько мене давно навчив, що бабу треба тримати в кулаці. Бо як дати слабину, то залізе вона на саму голову!
Отак ми й жили. Завжди в мене в хаті тепло було, прибрано і тихо. Аж поки десь я не дав маху – виросло в моєї Оксани пузо. Я думав спочатку, що то вона може нагуляла. Але ж ні вона з дому нікуди не ходить, до нас теж ніхто не навідується… Прийшлося вже прийняте те дитя та ростити.
Але ж хто знав, що воно таке крикливе! Із самого ранку і до пізньої ночі воно кричало, вдома таке творилося, що страх Господній! Не прибрано, їсти нема чого. Тільки Оксана ходить та плачеться, що не встигає нічого. Втомилася вона, бачте, все на собі тягнути.
А я теж втомився! Скільки ж можна голодним та холодним ходити? Кинув я Оксану з дитиною та й пішов собі кращої долі шукати. У нас чимало гарних дівок було. Треба було тільки рукою їм махнути.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я ж думав, що мати моя невістку свою вижене. Хіба ж то не правильно було б, га? Я ж її кинув, то чого їй у хаті моїй товктися? Але почали люди говорити, що мати моя Оксану прийняла, наче свою дитину. Вони, бачте, зажили нарешті.
Ох мене це й сердило! Хотів якось заглянути у двір до себе. Побачити, чи ту сімейку ще кури не загребли. А вони паркан поставили новий! Плюнув я на все те. Попрощався з хатою на два роки та й пішов знову.
Коли все наче трохи устаканилося, прийшов я знову до материної хати. Давно я не чув, що там у них, як вони там. Думав, матері вже й нема на світі. А воно б і на краще було: я нову жінку привів з дитиною, треба було нам десь усім жити.
Постукав я, значить, у свої двері… А звідти Оксана мені помахала!
– Здоров був. Чого тобі треба? – крикнула з порогу.
– Ти тут що забула? Вимітайся з моєї хати! Диви, причепилася, наче той реп’ях! Мати мені хату заповіла. Ти тут ніхто.
– Еге, заповіла… А шо ж ти її хорониш раніше часу, га? Вона корову порати пішла, а не померла.
Я аж присів. І як то мати аж до такого віку дотягла? Вона ж сама ні до чого тями не має.
Коли ж дивлюсь – виходить від корови. Та ще й повне відро молока винесла.
– Ти чого прийшов, Миколо? Забув що? Чи так, у гості? – кинула вона так, наче я чужий їй.
– А чого ж у гості? Це моя хата. Я право на неї маю. От я і привів жінку свою тут жити.
– Еге, сину… Тільки нема тут ні тобі, ні їй місця. Була в тебе вже і жінка, і дитина. А ти що? Кинув та й пішов. А то не по-людськи, то гріх великий. От я твою частину хати на Оксану й переписала. Твого тут нема вже нічого. Йди собі з Богом.
Я там не знав, що його й сказати! Це ж яку голову треба пусту мати, аби хату мою чужій дівці віддати? Тоді то я мусив піти, бо сусіди вже на концерт збігатися почали. Та хай не думають, що я їм свою хату подарую! Ще будуть суди, ще побачимось.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!