Усвідомлюю, що батькові на мене абсолютно байдуже, до того ж так було з самого дитинства. Відчуття несправедливого ставлення до мене не покидало з дитинства. В сім’ї я єдина дитина, і при цьому завжди була зайвою. Спершу ми з мамою проживали з її батьками, інколи приходив до нас тато. Він ночував у кімнаті в гуртожитку, що отримав від бабусі.
Потім почав непогано заробляти, придбав будинок за містом, і ми переїхали туди. От з того часу пройшло вже практично 20 років. Перші роки батько жив з нами, ми разом снідали, обідали, вечеряли… Згодом він приходив лише на ночівлю, а тепер настільки віддалився, що практично переїхав у свою стару кімнату в гуртожитку. До нас не приходить, тижнями не телефонує. Мама про цю ситуацію нічого не говорить, здається, що її все влаштовує. Інколи навіть натякає мені про те, як їй добре спати одній і не слухати хропіння батька. Хоча мені здається, що справа тут зовсім не в хропінні.
Сказати, що у батьків погані відносини, теж не можна. Вони щорічно їздять разом на море, тато навіть купив там квартиру-студію, щоб не жити в готелі. Так, манера спілкування у них один з одним вельми своєрідна: можуть і кричати, і матюкатися, однак їх це, схоже, не бентежить. Та і я вже звикла.
Батько постійно критикував мене: не так говорю, не так сиджу, не так стою, не так виглядаю. Міг запросто сказати: «Яка ж ти товста». Останнім часом додалися ще й зауваження з приводу характеру. Причому все це говориться вже не мені в обличчя, а моїй мамі. Я прекрасно чую їхні розмови телефоном (мама любить включати гучний зв’язок, щоб не тримати смартфон біля вуха). У більшості випадків вони обговорюють мене. Батько завжди розповідає про мене з якоюсь огидою, що від мене ніякого толку, раз не заробила собі на квартиру і живу з мамою. Дорікає, що він сам в 30 років не жив з батьками. На мамині слова: «Ну, ти ж чоловік, а вона-то дівчина!», відповів: «А яка різниця?».
Я працювала з 17 років, а після закінчення університету вийшло так, що потрапила в дуже токсичний колектив, який випив з мене всі соки. З того часу я не можу працювати з людьми і займаюся фрілансом. Гроші невеликі, але на власні потреби вистачає. Я незаміжня і ніколи не мала серйозних стосунків. Напевно, татові я дійсно огидна, раз він навіть не хоче вийти зі мною в магазин. Одного разу ми сходили, купили їжі, а він потім два місяці виносив мамі мозок телефоном про те, яким він був самостійним у 30 років і не просив свого батька сходити з ним за їжею. Мама ніколи не обговорює зі мною ці розмови, думає, напевно, що я нічого не чую і не розумію. З нею у нас рівні стосунки: не близькі, але цілком толерантні. Ми з нею часто ходимо на концерти класичної музики, в театр, в церкву. Подруг у мене немає, та я і не маю потреби в них (класичний інтроверт, з якого все життя намагалися зліпити екстраверта).
На Новий рік у нас був мій дядько (татів двоюрідний брат). Він дуже багатий — нерухомість в столиці і за кордоном, рахунки в банках. Самотній, так вийшло, що він не одружився. Я його ні разу не бачила, тільки знала про нього з розповідей тата. Ми з ним розговорилися на балконі і він запропонував мені з’їздити в Англію. Батько був категорично проти, заявив, що витрачати на мене свої гроші не буде, адже оформлення візи, отримання закордонного паспорта і самі квитки коштують недешево. Дядько тоді сказав, що все зробить сам, тому що ініціатива виходить від нього і взагалі, я його єдина племінниця. Вже коли ми прилетіли з ним до Лондона, він зізнався, що обов’язково допоможе мені найближчим часом, тому що ситуація з роботою в нашому рідному місті дуже погана, а зайві гроші не завадять. Більш того, все своє майно він обіцяв переписати саме на мене, а не на тата, оскільки у нього достатньо нерухомості (дім, у якому проживаємо ми з мамою, квартира, що залишилася від батьків, ще одна квартира від тітки, і ось ця кімната в гуртожитку, де він живе).
Останньою краплею була сьогоднішня розмова батьків телефоном, яку я знову випадково почула. Батько висловлював своє обурення, що дядько чинить нерозумно. Мама відреагувала спокійно: «А як ти хотів? Все одно їй все дістанеться, твій брат все правильно робить. У нього більше немає спадкоємців, так що все логічно. Що поганого? Наша донька буде мати нерухомість в столиці і в Лондоні, радіти ж треба». А батько кричав в трубку: «А чи не забагато їй дістанеться, а? Можна подумати, вона знає, як поводитися з грошима і квартирами! У магазин он навіть ходить на мої гроші». В останній раз ми з ним ходили в магазин ще минулого року, весь інший час я повністю оплачую свої покупки сама.
От з цього моменту мене щось наче відкинуло від батька. Я не емоційна людина, але сьогодні я вперше заплакала за останні 10 років. Більше спілкуватися з цією людиною не хочу. Чому він так ставиться до мене?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!